Розділ «2. РИМ І УКРАЇНА. КАТОЛИЦИЗМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ»

У XII ст. Київська Русь стає справжнім перехрестям, в якому сходилися як торгові шляхи, так і культури й релігії різних народів. Іноземці, котрі поселялися в Києві, мали свої церкви. Відомо, що в XII ст. в Києві був костьол св. Марії та Домініканський монастир. У Новгороді католики заснували церкву св. Петра і св. Миколая.

Однак події, які розгорнулися в Європі, не дали можливості католицизму в Київській Русі продовжити співжиття на толерантній основі з православ'ям. Внаслідок політичного протистояння папи римського і німецького імператора на північному сході Європи появилися самостійні католицькі ієрархи. Маючи підтримку від німецьких імператорів, церковні владики почувалися як незалежні феодальні магнати. Тому спроби Риму посилити свій вплив на Схід не мали успіху через їхній опір, хоча була велика спокуса розширити через католицьку віру свій вплив на східнослов'янських землях. Утвердження латинської віри могло бути засобом залагодження політичних та ідейних протистоянь. У таких випадках інтереси імператорської влади збігалися з намірами Риму. Організовані упродовж XII ст. хрестові походи на Схід мали благословення римських понтифіків.

Стосунки Апостольської Столиці з Візантією водночас визначалися і ставленням до Русі. В листопаді 1122 р. папа Пасхалій II відправив до візантійського імператора Олексія Комнена легатів на чолі з єпископом Мавром. У посланні Пасхалій II пропонує об'єднати церкви на умові підпорядкування Константинопольського патріарха папській владі, визнання вищості Апостольського престолу. Римська курія розраховувала на кризові умови, що склалися у Візантії після першого хрестового походу, та бажаного результату не досягла. Папа Пасхалій II не зумів знайти відповідних аргументів, щоб схилити на свою сторону патріарха.

Відлуння папського послання до візантійського імператора з пропозицією поєднати церкви дійшло й до Русі. Київський князь Володимир Мономах сподівався, що подібне послання прийде з Риму до Києва, і вважав за потрібне відповідно на нього відреагувати. Київський митрополит Никифор спеціально склав Послання до великого князя Володимира сина Всеволода, сина Ярослава, в якому детально розкрив причини розколу християнської церкви в 1054 р. Князь вважав за потрібне мати необхідну інформацію про церковні події в Європі. Та послання з Риму до Київського князя не було.

Про посилену увагу Апостольської Столиці до Київської Русі засвідчує написаний наприкінці першої половини XII ст. лист Краківського єпископа Матвія до відомого захисника інтересів Апостольського Престолу абата Клервоського монастиря Бернардо під заголовком "1130 рік. Послання Матвія, єпископа Краківського до св. Бернарда, абата Клервоського, з пропозицією навернення руських". У "Посланні" автор писав: "Народ руський незліченний за кількістю своєю подібно зіркам, віри він православної і настанов істинної релігії (римо-католицької) не дотримується". Краківський єпископ закликає до рішучих дій, щоб "викорінити нечестиві звичаї" серед східних слов'ян.

У 1146 р. Київським князем став Ізяслав Мстиславович, який вдруге, після Ярослава Мудрого, домігся обрання Київським митрополитом місцевого "книжника і філософа" Клима Смолятича. Коли ж виникло питання про правомірність висвяти митрополита без дозволу Константинопольського патріарха, вирішили провести церемонію висвяти мощами св. Климента Римського. Це підкреслює, що в тяжку годину Руська церква зверталася до католицьких святинь. У цей же час на території Русі почали активно діяти римські місіонери.

Апостольська Столиця, тримаючи в полі зору соціально-історичні переміни, які відбувалися в Київській Русі, одночасно звертала увагу на західноукраїнські землі. Торгові шляхи до Києва пролягали на заході через багаті землі Галицької Русі. З часом міцнішали зв'язки Галичини з Угорщиною, Чехією й Німеччиною. Розміщене на географічному перехресті Галицько-Волинське князівство поступово збагачувало не тільки економічну, а й політичну могутність. За наявності католицького кліру та віруючих утворилися сприятливі умови для поширення на галицько-волинських землях латинської віри.

Розвиток відносин Апостольської Столиці з Галицько-Волинською державою розпочався за князювання Романа Мстиславовича. Йому вдалося в 1200—1201 рр. захопити київські землі й прийняти титул Великого князя. Князь Роман зумів створити могутню державу, з якою рахувалися не тільки інші руські князі, а й західноєвропейські володарі.

Папа римський Інокентій III звернув увагу на зміцніле князівство Романа. В 1204 р. він прислав своїх послів до князя з пропозицією прийняти латинський обряд. При позитивному вирішенні цього питання папа Інокентій III обіцяв затвердити за князем титул короля і "віддати під його владу всю Русь". Літопис описує звертання Інокентія III до Романа так: "... почувши, як Роман переміг угорців і поляків і підкорив собі всю Русь, послав до нього своїх послів, пропонуючи йому прийняти латинську віру, обіцяючи йому міста й королівський титул на Русі. Роман відхилив послання, але вони наполягали перед ним, не соромлячись ласкавих слів".

Наступну спробу прихилити Русь до Апостольської Столиці підтверджує послання папи Інокентія III від 7 жовтня 1207 р., яке він адресує "духовенству й мирянам у Русі". Там він наполегливо просить "відвернутися від своїх оман і стати на шлях істини, від якого вони так вперто відпихаються". Для цього він послав на Русь свого спеціального легата, кардинала Віталіса. Кардиналу доручалося "навернути Русь до католицької церкви і Святого престолу".

Сприятливі умови для поширення католицизму на західноукраїнських землях склалися в 1214 р., коли Галичину захопили угорський король Андрій II і польський король Лешко. На їхнє прохання в цей край було прислано чимало католицького духовенства.

З 20-х років XII ст. в "східній політиці" Апостольської Столиці робиться акцент на пропагандистській роботі серед населення. Для цього було залучено католицькі чернечі ордени. Перші монахи-домініканці появилися на Русі в 1220 р. за часів Володимира Рюриковича. Одночасно в політиці Риму розвивається концепція "з'єднання церков". Знаменний у цьому плані є скликаний у Римі 1215 року Латеранський собор, на якому папа Інокентій III оголосив про підпорядкування Римському престолу тих греків, котрі мешкають на візантійській території, де уже діють латинські єпархії. Цей пала заявив, що він не тільки в духовних справах має вищу владу, а й у світських, бо ця влада від самого Ісуса Христа. Отже, всі країни, де поширено християнство, мають визнати верховним владикою римського понтифіка.

Татаро-монгольська навала. Східна політика папства за князювання Данила Галицького

Для Русі в XIII ст. характерним було роздроблення й міжусобиці між князями, внаслідок чого держава втратила свою колишню могутність. її підкорили татаро-монгольські завойовники. Загроза нависла над усією Європою.

У ці грізні часи ініціативу про відбиття навали проявив папа римський Інокентій II, обраний у 1243 р. Його зусиллями в Ліоні 1245 р. було проведено Вселенський собор, на якому обговорювалося одне питання: визволення Європи від східних завойовників. На соборі виступив руський архієпископ Петро, котрий дав відомості про вороже військо, тактику, чисельність загонів і навіть плани татар. Цей собор мав велике значення в боротьбі проти грізного ворога. Усю організацію оборони, будівництво фортець, організацію антитатарського опору взяла на себе римська курія. Варто згадати, що в цей доленосний для Русі період Рим значно більше уваги приділяв східним проблемам, ніж Константинопольська патріархія Київській митрополії.

Водночас з організацією католицькою церквою опору та-таро-монголам Апостольська Столиця проводила переговори в центрі Золотої Орди. Папські посли, відвідавши Київ, детально інформували про ситуацію в Русі римську курію, встановили контакт з Данилом Галицьким.

Бажаючи, насамперед, приєднати православну церкву в Південно-Західній Русі до Апостольської Столиці, пала відправив до Данила домініканських монахів "для порад про віру" і постійного перебування при князеві. У своїх буллах папа називав Данила королем, дозволяв русинам "зберігати непорушно служіння літургії на просфорах", "зберігати всі обряди грецької віри" й обіцяв його коронувати. Проте князь Данило намагався передовсім одержати відчутну допомогу Заходу для визволення Русі від татаро-монголів. У 1249 р., втративши надію на допомогу папи, Данило відпустив єпископа Альберта, якого римська курія призначила главою духовенства у Південно-Західній Русі. На цьому на той час закінчилися зносини князя Данила з Римом.

У 1253 р. папа видав буллу до всіх християн Богемії, Моравії, Сербії й Померанії, закликаючи їх до хрестового походу проти татар, а в наступному, 1254 р. — буллу до архієпископів, єпископів та інших духовних осіб Естонії і Прусії, щоб вони проголосили хрестовий похід на татар. Цього року папа відрядив послів до Данила з королівською короною. Однак, остаточно переконавшись, що чекати допомогу від Риму марно, Данило припинив з ним стосунки.

Папа Олександр IV ще в 1257 р. надіслав Данилові буллу з докорами, що він не виявляє ніякого послуху папському престолу, і погрожував церковним прокляттям. Данило вже не звертав уваги на ці погрози. Він відверто говорив, що йому потрібна дійова допомога проти ворогів, і лише за цієї умови обіцяв визнати владу римського первосвященика, але тоді, коли буде скликано собор. З боку папи відповідної ініціативи не було. Тому князь Данило "залишив зносини з папою, тим більше, що ті переговори про прилучення українців до католицької церкви будили невдоволення серед громадянства" (Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К., 1900. — С.125).

Зв'язки київських митрополитів з Апостольською Столицею перед і після Флорентійської унії