Розділ «2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ»

Історія релігії в Україні

Особливого потрясіння зазнала українофобська IV Дума від законопроекту єпископа Никона. Він виступив із захистом українських товариств і пропонував запровадити в школах України рідну мову й історію. "Без вирішення цього питання, — говорив єпископ, — багата і красива, талановита і поетична Україна приречена на... повільне вмирання". Реакцією Синоду на цей виступ стала спроба відправити колишнього вікарія Подільської єпархії, а пізніше єпископа Єнісейського та Красноярського на "спокій". Однак підтримка з України не забарилась. У листопаді 1913 р. подоляни надіслали йому листа за 63 підписами. Безперечно, виступ Никона став актом громадянської мужності. Це був найвищий церковний авторитет, який наважився боронити українські інтереси в Державній Думі.

Якісне розширення соціальної бази церковно-українофільського руху внаслідок залучення до неї єпископів ставало помітним явищем в українському житті. До речі, одним з перших українських єпископів, хто відкрито перейшов на патріотичні позиції, був преосвященний Парфеній Левицький (1858—1922). Завдяки його зусиллям зростала національна активність подільського духовенства, а українська мова вільно використовувалася в початкових школах, в бурсах та семінарії. При цьому він започаткував в Україні співпрацю церкви з місцевими "Просвітами". Об'єднання національних зусиль релігійних та світських установ дістало підтримку і на Полтавщині, де до організованої "Просвітою" Всеукраїнської спілки учнів увійшли й вихованці церковних семінарій.

Жива національно-просвітницька течія найповніше виявила себе тільки після лютого 1917 р. Тоді Полтавський, Подільський, Волинський та інші єпархіальні з'їзди твердо констатували необхідність "цілковитої українізації" церковної та світської освіти, негайного створення національної богослужбової літератури, відновлення досліджень вітчизняної церковної історії, церковного права, етнографії та фольклору.

Іншим напрямом національного церковного відродження стало виборювання права на українізацію богослужіння. На початку століття в жодній із церков "російської" України не лунало українське слово, хоч російські богослови, серед них Д.Цветаев, заявляли про задовільне вирішення питання свободи віри в Росії.

Головною умовою такої свободи було україномовне видання Біблії та інших богослужбових книг. Однак протистояння навколо такого видруку Святого Письма тривало більш як 45 років. Лише на початку 1906 р. відредаговані й взаємодоповнені переклади П.Морачевського, П.Куліша та М.Лободовського побачили світ. І вперше після столітньої перерви українське богослужіння відбулося в Кам'янці за участю єпископа Парфенія — голови видавничої редакційної комісії. Характерно, що майже одночасно з православним духовенством позбавитися чужої мови в богослужінні вирішили й греко-католики, провівши загальногалицьку акцію зі зверненням до митрополита А.Шептицького.

Українське Євангеліє швидко розповсюджувалося по всіх семінаріях України. Частина священиків користувалася на місцях самостійними перекладами окремих богослужбових книг. Поміж них о.Андрій Геращенко, який переклав народною мовою близько ЗО молитов, К.Ванькевич — автор "Проповідей до українського народу", В.Гречулевич, українські богослужбові тексти якого вражали досконалістю літературного перекладу.

Єпархіальні з'їзди 1917 р. проголосили намір українізації богослужіння. Одночасно вони відстоювали необхідність відновлення в богослужбовій практиці традиційних українських чинів, обрядів та звичаїв. Серед них Пасія або триразове обнесення плащаниці у Велику П'ятницю, Проводи в понеділок після Великодніх свят (а не у вівторок), Водохрещі, Стрітення та інші, які означали повернення неповторних рис українського православ'я.

Важливим аспектом українізації православ'я стало вшанування національних традицій та важливих подій, дат української історії. На початку XX ст. до цієї справи зверталися як представники патріотичного русла, так і антинаціонального. Перші вбачали в тому один із засобів відродження української церкви, їхні ж супротивники намагалися таким чином скористатися загальнонаціональним піднесенням у власних інтересах.

Ілюстрацією цього є діяльність волинського відділу Союзу руського народу на чолі з архімандритом В.Максименком, спрямована на будівництво в 1912 р. чернечого скиту та реставрації церкви на місці загибелі ЗО тисяч українських козаків під час Берестейської битви 1651 р. Ефект від цієї акції виявився глибоко патріотичним з погляду реалізації українських інтересів. Однак, коли йшлося про відкрито українські дії, репресії були невідворотними. Так, за проведення панахиди по Т.Шевченку в 1913 р. та збір коштів на пам'ятник поету подільський священик Олексій Маричев потрапив до суду, а потім опинився під суворим наглядом поліції та благочинного.

Щодо офіційної церкви, то вона заохочувала заходи антиукраїнські. Особливо пам'ятною подією стала реакція на 200-річчя з дня смерті І.С.Мазепи. У с.Борщагівка Київської єпархії було освячено місце для Іскро-Кочубеївського храму на честь страчених гетьманом старшин — зрадників справи визволення України.

Глибоко українські мотиви лежали і в традиції поклоніння святості, адже все східнослов'янське християнство бере витоки цього сакрального явища в Україні. Невипадково, що з 7 канонізованних у 1900-х роках осіб лише двоє були українцями, але більшість урочистостей проводилася безпосередньо на українській землі.

Визначним явищем національного відродження в церковному житті початку століття стало поступове повернення до традицій православних братств. Його розпочало Чернігівське братство Св.Михайла, члени якого вважали себе спадкоємцями великого єпархіального Львівського братства XVI ст. Складаючись переважно з мирян, братство активно впливало на організацію всього єпархіального кліру, шанувало національні традиції, а вкраплене у свідомість почуття української єдності викликало в братчиків солідарне ставлення до греко-католиків Галичини.

До пропаганди українських православних традицій все частіше зверталася церковна преса. Йдеться не лише про приватне українське видавництво священика Хоменка в Одесі, а й про патріотично налаштовані редакції деяких офіційних церковних видань. Так, з 1905 р. в подільських, полтавських, київських, катеринославських єпархіальних відомостях появляються багаті рубрики з історії Української церкви. А харківська ліберальна "Церковна газета" друкує навіть критичні статті, пронизані глибоким національним пафосом. Серед них дослідження професора М.Ф.Сумцова, який відверто звинувачував російський бюрократичний режим у "...знекровленні особливої слов'янської української культури".

Нарешті, церковне українофільство проникало і в таку заповідну сферу, як церковна архітектура, в якій панували, за висловом В.Дорошенка, "препогані синодальні мотиви". Зокрема, було здійснено спробу відродити українське бароко. Теоретичну частину справи взяло на себе Товариство архітекторів Києва (до його складу входили В.Кричевський та Д.Дяченко). Що ж до самого сакрального будівництва, то й тут відзначився єпископ Парфеній, котрий забезпечив будівництво церкви в стилі козацького бароко у своєму рідному селі Плішивцях на Полтавщині. В 1913 р. під керівництвом історика Д.І.Яворницького в Катеринославі розпочалося зведення храму на зразок Новомосковського козацького собору XVIII ст.

Отже, національно-культурний рух українського духовенства, незважаючи на свою організаційну неоформленість та локальний характер, проник у різні сфери буття — від освіти до церковної архітектури, проявив себе на рівнях від приходського до парламентського, охопив не лише приходське священництво, а й частину єпископату.

Цей патріотичний український поступ не обмежувався сферою культури, він був перенесений і на терени національно-політичні.

Нейтралізація русифікаторської діяльності офіційної церкви в Україні обтяжувалася тим, що обидва народи — український та російський — мали єдину православну віру. Це позбавляло визвольний рух можливості розвиватися під прапором протидії чужій релігії. Тим більше, що українське православ'я не мало тоді своєї організаційно-церковної форми. За таких умов найкращим виходом було здобуття права на церковне національне самоврядування — автокефалію, яка за своєю суттю відповідала автономно-федералістичним устремлінням українства.

Такий варіант національно-церковної програми не суперечив стратегії більшості українських політичних партій, хоча їхній інтерес до регенерації УПЦ був не однозначним. Тільки в 1917 р. партії соціалістичного крила, передусім самостійники-соціалісти та соціалісти-федералісти, стали на позиції автокефалії. Правда, в публічних виступах заклик до неї висловлювався соціалістами з 1905 р. Цьому сприяла й та обставина, що соціал-демократи С.В.Петлюра та В.В.Садовський, соціаліст В.Блакитний, боротьбист Б.П.Терлецький, есер В.О.Голубович, федераліст О.Х.Саліковський та інші добре розуміли потреби церкви, оскільки були або вихідцями із священицьких родин, або самі пройшли етап духовної освіти.

Більшу, ніж у соціалістів, налаштованість на автокефалію мали програми українських лібералів. Створена в 1905 р. Радикально-демократична партія (УРДП) вітала повернення до національних православних традицій. Прямі гасла автокефалії з'явились і в програмах демократів-хліборобів (УДХП), демократів-федералістів (УФДП). Показово, що і в ліберальних колах немало провідних діячів мали церковне минуле. Так, лідер УРДП С.О.Єфремов був сином священика й навчався в Київській духовній семінарії, а ідеолог поступовців О.Г.Лотоцький закінчив Київську духовну академію.

Нарешті, націонал-демократи, вождь яких М.Міхновський наслідував священництво від часів гетьмана І.Мазепи, бажали бачити Українську церкву повністю незалежною від "на-цій-панів". Отже, радикалізація національно-релігійних гасел українських партій посилювалася разом з віддаленістю їх від платформи соціалістичної.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія релігії в Україні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ“ на сторінці 2. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Вступ. ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ"

  • Розділ І. ДОБА ДАВНІХ РЕЛІГІЙ. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ-РУСІ

  • 2. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ ПРАСЛОВ'ЯН

  • 3. СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИЙ ПОЛІТЕЇЗМ

  • 4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ

  • Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО

  • 2. РИМ І УКРАЇНА. КАТОЛИЦИЗМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • 4. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

  • 5. УКРАЇНСЬКІ МОНАСТИРІ

  • Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ

  • 2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ
  • 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ: КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ

  • 4. ПРАВОСЛАВ'Я БУКОВИНИ

  • 5. СПРОБИ УКРАЇНІЗАЦІЇ ТА АВТОКЕФАЛІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (20—30-ті роки XX ст.)

  • 6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ

  • Розділ IV. РАННІЙ І ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ

  • 2. ЄВАНГЕЛЬСЬКІ КОНФЕСІЇ: БАПТИЗМ, П'ЯТДЕСЯТНИЦТВО

  • 3. МЕСІАНСЬКО-ЕСХАТОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ: АДВЕНТИЗМ, СВІДКИ ЄГОВИ

  • Розділ V. РЕЛІГІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

  • 2. КАРАЇМСЬКА РЕЛІГІЯ ТА її ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

  • 3. ІСЛАМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 4. ВІРМЕНСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ

  • 5. РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД ЦИГАН В УКРАЇНІ

  • Розділ VI. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

  • 2. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1944)

  • Канонічний стан православної церкви напередодні війни (1939—1941)

  • Розкол в українському православ'ї. Конфронтація між О.Громадським і П.Сікорським

  • Церковне життя кінця 1941 — початку 1942 року в Києві

  • Церковна політика в окупованій Україні

  • Релігійно-церковне життя в окупованій Україні

  • 3. ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВ'Я в УКРАЇНІ (1945—1990)

  • 4. КОНФЕСІЇ ПРАВОСЛАВНОГО КОРІННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ

  • Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

  • 2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я І ВНУТРІПРАВОСЛАВНІ КОЛІЗІЇ

  • 3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ

  • 4. НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ Й ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

  • 5. СВОБОДА СОВІСТІ: ІСТОРІЯ І ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ В УКРАЇНІ

  • Розділ VIII. МАЙБУТНЄ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

  • 2. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕЛІГІЇ

  • 3. ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СВІТІ

  • 4. РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи