Розділ «2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ»

Частина духовенства сприймала національну ідеологію партій соціалістичного спрямування. Такою була, наприклад, розкрита поліцією вінницька "сільська антиурядова група*'. Очолювана священиками П.Вікулом та С.Климентовичем, вона пропагувала ідеї Революційної української партії (РУП), додаючи до них вимогу церковної автономії.

Більшість патріотичного духовенства віддавала перевагу партіям ліберальним. Так, група, організована в Полтавському повіті священиком А.Геращенком, належала до демократичної партії (УДП) і сповідувала "повну автономію Малоросії з гетьманським правлінням".

На Поділлі в такому ж руслі діяв священик Микола Борецький, майбутній митрополит УАПЦ. Зусиллями єпископа Парфенія українська ідеологія в єпархії настільки поширилася, що в 1906 р. навіть у присутності губернатора депутати всього єпархіального з'їзду слухали в хоровому виконанні гімн "Ще не вмерла Україна!"

Однак релігійний аспект українського самовизначення значно поступався світському. Невипадково українські фракції Державної Думи, маючи у своєму складі священиків, обходили вимогу автокефалії УПЦ. Та окремі голоси на захист української автокефалії в парламенті все ж лунали. "Вільної церкви для вільного народу" вимагав, наприклад, священик А.Гриневич у своїх публікаціях у думській пресі. З його ініціативи проблема обговорювалась і на фракції.

Власних церковно-політичних організацій українське священництво, звичайно, не мало. Союз руського народу — малоросів на Волині й Загальносемінаристська спілка уособлювали течії крайнього порядку: перша тяжіла до шовіністичного чорносотенного руху, друга — до екстремістсько-революційного, пропагуючи терор як засіб боротьби.

Пожвавлення серед духовенства принесла з собою хвиля ліберального "церковного оновлення". Створена у 1906 р. в Харкові група священиків-"оновленців", до керівництва якої входили П.Григорович, І.Філевський, В.Купленський, М.Вознесенський та В.Шаповалов, усе сміливіше пропагувала "вільне з'єднання автономних церков" та "повне задоволення ідеалів малоросів в Росії". Арешт групи та тривале слідство лише підтвердили серйозність пастирських намірів. Проте харківському гуртку священиків-"оновленців" не судилося стати зародком української ліберально-церковної партії, оскільки його ідеї не могли знайти тоді відкритої підтримки в духовному середовищі.

У цілому взаємопроникнення церковного й світського національних рухів не відбулося. Партії не змогли піднятися до розуміння потенційної ролі церкви в українському відродженні, а духовенство зупинилося перед соціальною експресією молодих партійних конгломерацій.

Зовсім інша ситуація спостерігалася в Галичині. Провідна національно-демократична партія включала там значну частину духовенства, і навіть мала місце інша крайність — національні зусилля священиків брали гору над виконанням суто релігійних обов'язків. Одначе А.Шептицькому вдалося осягнути чи не найважче — пронизати церковну діяльність гармонією релігійної та національної справи. Чи не тому саме в галицькій пресі періодично з'являлися дописи з Подніпров'я, автори яких жадали хоча б моральної підтримки від "братів-галичан" у вирішенні пекучих українських питань.

Після революції 1917 р. національні потоки — світський та церковний — дістали можливість об'єднання вже в лоні власної державності. 2 червня розпочала роботу комісія із скликання всеукраїнського собору. Та держава не виявила ніякого бажання сприяти його організації. За таких умов українське духовенство змушене було самостійно протистояти майже цілком російському єпископату на чолі з митрополитом Володимиром, колишнім митрополитом Петербурзьким. Спроба Всеукраїнської православної церковної ради (ВПЦР), одним із лідерів якої став В.Липківський, змусити російських єпископів залишити Україну або визнати автономію її церкви зависла в повітрі.

Проте патріотичне духовенство й далі демонструвало свою підтримку Української Народної Республіки (УНР). Проголошення Універсалу 12 червня супроводжувалося молебном національною мовою на Софійській площі та прославленням Українського уряду, війська і народу. В багатьох повітах священики приводили повнолітніх чоловіків та жінок до присяги Центральній Раді.

Водночас організаційні труднощі призводили до постійного перенесення строків Всеукраїнського Собору: спочатку з 7 червня на 28 грудня, потім на ЗО грудня, 7 і 9 січня.

Намагаючись посилити свій вплив на зросійщені церковні установи, ВПЦР на чолі з І.Маричевим ухвалила призначення в консисторії своїх представників. Останньою акцією Ради напередодні Собору стало звернення до українського народу із закликом підтримки негайного відновлення незалежної національної церкви. Генеральний Секретаріат УНР лише 18 грудня 1917 р. виступив з вимогою до ієрархів православної церкви запровадити до чину богослужіння молитву за Україну, її уряд та воїнство.

Обтяжливі для українства наслідки розколу між світською та церковною елітою були ще й наслідком нерозвиненості ідейного потенціалу православного вітчизняного духовенства, його неспроможності висунути національно об'єднуючу над-ідею. Такий месіаністичний компонент начебто мали українські автокефалісти, котрі намагалися ідеалами середньовічних христолюбивих братств оздоровити все східне православ'я. Однак цей месіанізм був занадто приземленим і обмеженим лише православним світом. Тому він не міг протистояти месіаністичній ідеї РПЦ, яка претендувала на роль "Третього Риму" та поширення єдино праведної віри серед народів усього світу.

Яскраво виражена екуменічна мета українського християнства була характерна лише для месіаністичної доктрини УГКЦ, котра вбачала свою світову роль в об'єднанні двох розірваних гілок християнства — православ'я й католицизму. При цьому обстоювалася позитивна ідея збереження, в тому числі й для українців, релігійно-національної обрядової своєрідності. Як відомо, митрополит А.Шептицький надав галицькій ідеї визначного імпульсу. В 1907 р. у Велеграді з ініціативи греко-католиків відбувся з'їзд духовенства та мирян, який виступив за єднання українських християнських церков. Схожі думки було висловлено митрополитом у 1912 р. на євхаристійному конгресі у Відні. Однак самоізоляція вітчизняного православ'я тривала, що драматично позначалося на релігійно розколотому українському суспільстві.

Зрушення в національно-культурному та політичному аспектах, здійснені українським православним духовенством на початку XX ст., стали справжньою предтечею відновлення Української автокефальної православної церкви. Водночас відроджуваний український релігійний компонент ставав невід'ємною складовою новоствореної нації.

Контрольні завдання і запитання

1. Охарактеризуйте управлінсько-адміністративну систему православної церкви в Україні 1900—1917 років.

2. Як були пов'язані між собою церковна освіта і кастовість духовенства?

3. Назвіть основні напрями церковно-реформаційного руху початку XX ст.

4. Зіставте соціальну базу та ідеологічну спрямованість культурного й політичного потоків патріотичного руху українського духовенства у 1900—1917 роках.