Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ

За церковно-адміністративним поділом православна церква на українських землях у XIX ст. мала дев'ять єпархій: Волинську (з 1799 р.), Катеринославську (з 1802 р., раніше — Словенську й Херсонську), Київську (зі797 р. — в нових єпархіальних межах), Подільську й Брацлавську (з 1795 р.), Полтавську й Переяславську (з 1803 р.), Харківську (з 1799 р., в 1836—1876 рр. — Слобідсько-Українську), Херсонську й Таврійську (з 1837 р., пізніше — Херсонську Й Одеську), Таврійську й Сімферопольську (з 1859 р.).

Практично всі єпархії на українських землях у цей час переживали період перебудови й становлення як нові церковно-адміністративні області. В кожній з них насаджувався курс на "купночиніє", тобто приведення релігійно-церковного життя, богослужбової практики до єдиного "чину", із взяттям за основу московсько-візантійських взірців.

Відчуження між парафіянами й оказененим, зросійщеним духовенством

Починаючи з київського митрополита Гавриїла Банулеско-Бодоні (1799—1803), київську, як і інші українські кафедри, займали архієреї-росіяни, іноземці або, в крайньому разі, зросійщені українці, котрим було вже байдуже до національно-релігійних традицій українського народу. Всі вони запопадливо виконували синодальні інструкції про вилучення з цер-ковнослужбового користування книг українського друку, заборону будівництва церков в українських стильових традиціях, недопущення в проповідницькій практиці "наречия" (української мови), вилучення оригінальних ікон українських майстрів тощо.

З 40—50-х років XIX ст. стає помітним відчуження між сільськими парафіями і частиною духовенства. Духовенство, слухняно виражаючи волю самодержавно-синодальних властей, все більше відривалося від народного грунту, ставало чужим за мовою, культурою, політичними зв'язками. Цей процес особливо посилився, коли до парафій на зміну поколінню священиків — прихильників стародавніх українських православно-церковних традицій, генетично пов'язаних із селом, громадою та їхнім духом, прийшло із оросійщених семінарій нове покоління священиків з претензіями панка чи підпанка. Вони вже водили дружбу з поміщиками, на парафіян дивилися як на "мужиків", приймаючи їх на своїй кухні, завченими фразами критикували в парафії все, що якось відрізнялося від великоросійського шаблону: в обрядах, в одязі священика, в архітектурі церкви тощо. На зміну простій, грубуватій, але зрозумілій селянину проповіді-бесіді, пов'язаній з реаліями селянського життя, прийшли казенні, складені за всіма правилами семінарської науки, проповіді, після яких селяни, як писав знавець церковного життя цього періоду Є.Крижанівський, лише "тяжко зітхали, ніби втративши... останню втіху в житті". Певну негативну роль у зміні відносин між парафіянами й духовенством відіграло й прагнення властей вирішити матеріальні проблеми кліру за рахунок українських селян.

У цілому слід констатувати, що не православна віра, не церковно-обрядова практика чи активність іновір'я були причинами поступового падіння авторитету офіційної церкви, ієрархії, духовенства серед народу: доводилося розплачуватися за надто тісний зв'язок церкви з російським самодержавством, за статус "відомства православного сповідання". Перетворення церковного амвону на трибуну для оголошення царських маніфестів та указів, засилля в церкві так званих царських служб, насадження через церковні структури великоросійського шовінізму, гоніння на українську мову, особливо після валуєвського циркуляра 1863 р., емського указу 1876 р., не могли не викликати відповідної реакції українського парафіянина — стихійної, далеко не завжди усвідомленої і явної. Можливо кращим виразником невдоволення існуючою церквою при щирості релігійних переконань і почуттів був Тарас Шевченко, поезія, щоденникові записи котрого досить чітко відбивають несприйняття, за виразом М.Грушевського, такої "церковної релігії". Церкві, що наважилася відлучити від себе, згідно з петровським наказом, всю Запорізьку Січ — символ національної автономності й волелюбності, — рано чи пізно слід було чекати змін у ставленні до себе.

За таких умов реальністю християнського життя в Україні стало співіснування двох типів релігійності: одного — старанно насаджуваного казенною церквою й іншого, що базувався на народному християнстві як на сплаві християнських елементів та старого натуралістичного світогляду народу. Звідси — по-своєму вибудувана особистісна ієрархія (Ісус Христос, Богоматір, Святий Миколай), релігійне світорозуміння, яке скоріше нагадує пантеїзм на українському грунті, аніж універсальність християнства як світової релігії; не-сприйняття й неприйняття богословських тонкощів християнства, його візантійських аскетичних крайнощів; заземлене, пристосоване до цінностей селянського життя, землеробської праці розуміння православних святих, календаря, свят та обрядів, поважливе і, разом з тим, досить практичне ставлення до духовенства, чернецтва, причту й взагалі до церкви як інституту тощо. З погано прихованим роздратуванням представники офіційної церкви констатували, що всі свої життєві події, побутові справи український селянин ("простолюдин") оточував стародавніми обрядами і пересудами, виповнював чудесами й чудодійними персонажами (домовими, мавками, русалками та ін.). Хоча релігійність сільського парафіянина носила здебільшого почуттєвий, емоційний, обрядово-традиційний характер, спиралася на досить поверхові, фрагментарні відомості про християнське віровчення і під впливом життєвих реалій, особливо після скасування кріпосного права, зазнавала істотних коректив, усе ж вона залишалася духовним фактором, який багато в чому визначав спосіб життя українського селянина.

Немає підстав переоцінювати прояви вільнодумства, невір'я чи навіть атеїзму і серед частини інтелігенції, робітничого класу, фрондистські, анти церковні настрої серед молоді в другій половині XIX ст., підтягати їх до атеїстичних позицій, як це робилося в науково-популярній літературі донедавна. Переважна більшість представників цих соціальних груп була традиційно віруючою, по-своему, звичайно, розуміючи християнські ідеї, релігійно-аксіологічний комплекс, церкву й духовенство як інституції. Інша справа, що така по-своєму інтерпретована релігійність не влаштовувала Синод, ієрархію, духовенство. Православна ж церква, яку підтримувло самодержавство, як і раніше, вважала, що лише непоступливо-критична позиція щодо нових світоглядних настроїв, тенденцій дозволить зберегти традиційний порядок речей. Та якщо на теоретичному рівні ще робилися спроби узгодити позиції церкви і, наприклад інтелігенції, осмислити можливості їхнього взаємозбагачуваного співіснування (зокрема, у філософії серця П.Юркевича), то в реальному житті шляхів порозуміння практично не знаходилося: далі взаємних звинувачень справа не йшла. На думку церковного історика І.Власовського, загальною тенденцією кінця XIX — початку XX стст. стало зростання "байдужості, а то й ворожості до церкви й духовенства національно свідомих шарів інтелігенції". Інкорпоровані в самодержавний механізм православна церква, духовенство в Україні не знайшли в собі сміливості, подібно до прогресивно мислячої інтелігенції, виступити проти царської політики асиміляції, зросійщення української нації, стати на захист її національної самобутності, культури, мови тощо.

Оцінюючи стан православної церкви в Україні кінця XIX ст., слід зазначити: вона загалом зберігала свій значний вплив не лише на населення, а й на загальнодержавні справи, нерідко досить істотно коригуючи протікання їх. Вагомість церкви як фактора визначалася як її духовним авторитетом, так і економічною могутністю православно-церковної організації. Водночас кінець століття виявив ряд явищ, що, як показав подальший перебіг подій, були симптомами серйозних кризових процесів у православній церкві. Серед них зниження впливу офіційної церкви на українських віруючих, особливо в містах і промислових центрах, наростання відчуження духовенства і парафіян, поступове поширення індиферентизму, вільнодумства, невір'я, атеїзму, відхід від православ'я в сектантські релігійні напрями тощо. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що ці внутрішньоцерковні процеси проходили на тлі наростання кризи соціально-політичних, економічних, національних відносин у Російській імперії, в Україні зокрема. Офіційна церква реагувала на всі ці процеси здебільшого однобоко, концентруючи свої головні зусилля не на посиленні релігійно-виховної, місіонерської роботи на місцях, серед рядових віруючих, а зосередившись на заходах загальноцерковного спрямування (ювілеї, з'їзди, створення нових структур тощо) або — за сприяння держави — на заходах адміністративного, заборонного характеру. Початок XX ст. показав: подібні підходи в цілому не змогли зупинити чи нейтралізувати негативні в православній церкві України явища.

Окремо зазначимо, що релігійна консервативність українського села, його традиційно православний спосіб життя і за цих умов у цілому виявився досить міцним заборолом проти світоглядно-релігійних переоцінок, хоча, звичайно, й тут почали відбуватися церковно-дезинтегруючі процеси.

Контрольні завдання і запитання

1. Як відбулося приєднання Київської митрополії до Московської патріархії?

2. Назвіть характерні особливості православної церкви в Україні.

3. Розкажіть про основні тенденції, притаманні Українській православній церкві в XVIII ст.

4. Охарактеризуйте спрямованість політики Російської імперії щодо українського православ'я у XVIII—XIX стст.

Тематика рефератів

1. Характерні риси історичного розвитку українського православ'я у XVIII ст.

2. Особливості православної церкви в Україні й синодальна політика у XVIII ст.

3. Православна церква й українське суспільство у XIX ст.: особливості взаємовідносин.

Рекомендована література