Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ

Історія релігії в Україні

У 1783 р. на київську кафедру призначений Синодом митрополит Самуїл Миславський (1783—1796 рр.). Своїм походженням і церковною кар'єрою новий митрополит, як і його попередник Г.Кременецький, підтверджував стабільність підходу самодержавної та церковної влади до управління православною церквою в Україні: через вихідців з України, котрі тривалий час служили в Росії, відірвалися від національних коренів і готові були вже без особливих вагань здійснювати стратегічне замовлення центру — ліквідовувати будь-які ознаки національно-автономної церкви України через уніфікацію структури, культу, обряду, зросійщення духовенства, витравлення національно-релігійних традицій тощо. Тому й бачимо на київському престолі митрополитів-українців, які досить довго проходили в Росії школу церковно-адміністративної діяльності — Р.Заборовського, котрий перед призначенням в Україну прослужив у Росії на різних посадах 13 років, А.Могилянського — 19 років, Г.Кременецького — 34 роки, С.Миславського — 15 років, Т.Щербацького, вивезеного з України до російської столиці у 8-річному віці.

Спираючись на ієрархів такого кшталту, Катерина П в 1786 р. поширила укази про секуляризацію маєтків монастирів, церков, архієрейських домів, а також про нові Духовні штати і на Україну, точніше, на Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське намісництва.

Йшлося, звичайно, не про впровадження якоїсь секулярної моделі суспільства, тим більше в Україні. Про це не могло бути й мови, бо надто потрібним державі інститутом була церква, але церква не самодостатня, не економічно й духовно автономна, а поставлена своєю несамостійністю, ослабленістю в підпорядковане становище щодо самодержавної влади.

Після 1775 р. Катерина II, одержима прагненням знищити на українських землях усе, що хоч якось нагадувало про неспокійну "козацьку республіку", скористалася введенням духовних штатів і розпорядилася "козацький" Києво-Межигірський монастир перевести аж у Таврію. Поза штатом опинився й славнозвісний Києво-Братський училищний монастир, історія якого також пов'язана з Запорізькою Січчю, гетьманом Війська Запорізького Петром Конашевичем-Сагайдачним, традицією створення національного науково-культурного потенціалу.

Однак реальна ситуація в Україні зокрема в релігійно-церковній сфері, примусила самодержавство внести в укази 1786 р. істотні корективи, та значна кількість нововведень так і залишилася на папері.

Не можна не погодитися з К.Харламповичем, що нові духовні штати, "розбори" духовенства, секуляризація церковно-монастирських маєтностей в Україні в 1786 р. стали останніми заходами, які зрівняли найбільш виразну відмінність між малоросійськими та великоросійськими церквами. Серед українського духовенства під кінець XVIII ст. вже не знайшлося таких, хто б організовано чи особисто, як це в Росії зробив митрополит Ростовський українець Арсеній Мацієвич, виступив з протестом проти секуляризаційних заходів царського уряду, за збереження стародавніх прав і привілеїв. Ймовірно, що й українська церковна ієрархія, і клір внутрішньо вже змирилися з втратою значної частини церковно-національних особливостей своєї церкви і були готові до слухняної служби на синодальних умовах. Думається, що саме примиренсько-пасивна позиція основної маси українського духовенства відкрила можливості самодержавству через своїх адептів на українських православних кафедрах приступити до більш рішучої реалізації заходів з уніфікації та русифікації всіх сторін церковного життя в Україні. Це особливо виразно видно на прагненні запровадити на всіх рівнях російську мову. Київський митрополит С.Миславський (член Російської Академії наук) всіма можливими засобами активно витісняв "малоросійське наріччя" з науково-культурного освітнього життя, церковної практики. Викладачам Київської академії було поставлено за суворий обов'язок пояснювати свій предмет російською мовою з дотриманням вимови, яка має місце у Великороси.


Централізація, бюрократизація, одержавлення церковної системи


Після другого й третього поділів Польщі, внаслідок яких до Росії відійшла Правобережна Україна, Західна Волинь, а до Австрії — Південна Буковина, Східна Галичина та Закарпаття, впровадження нового адміністративно-територіального та церковно-адміністративного поділу в Російській імперії істотно змінилася географія найдавнішої та найавторитетнішої Київської єпархії. У вересні 1797 р. іменним указом зобов'язано сформувати цю єпархію лише з парафій на правому березі Дніпра. З 12 повітів, територія яких складала тепер Київську єпархію, 10 було новоприєднаними.

Секуляризація 1786 р., поставлення українських церковних структур у жорстку матеріально-фінансову залежність від російської столиці стали, важливими актами фактичного підпорядкування православної церкви в Україні, декларованого в 1686 р. Ці зміни важко назвати еволюційними. Адже спрацював не внутрішньоцерковний механізм розвитку церкви, а позацерковні, позарелігійні чинники і, в першу чергу, ті, які зумовлювали прагнення перетворити церкву на складову частину самодержавного устрою та порядку, піддати її, як і державу, централізації, а на вершині не лише світської, а й церковної влади поставити государя в ранзі "єпископа єпископів". Зрозуміло, що в такій уніфікованій, централізованій державі не могло бути місця церкві, відмінній від великоросійських зразків, церкві, котра зберегла в собі національні особливості, історичну пам'ять про своєрідний шлях розвитку. Етно-конфесійна специфіка України об'єктивно перешкоджала планам створення єдиної, уніфікованої імперії і так чи інакше була приречена на ліквідацію.

На початок XIX ст. майже всі українські землі після століть державної, національної, культурної, релігійної розірваності нарешті було об'єднано, однак не в суверенну й незалежну національну державу, а в етнічно знеособлену складову частину Російської імперії, в якій ігнорування національних ознак українців, як і інших народів, виступало складовою свідомої державної політики. Плани Миколи І щодо Правобережної України "ввести край сей силою возвышения православия и элементов русских в безразличное единение с великороссийскими губерниями" — з повною підставою можна кваліфікувати як самодержавний підхід до всієї України. Пріоритетні ідеологічні цінності різнорідного державного конгломерату зводилися й вичерпувалися відомою уварівською формулою: "Самодержавство, православ'я, народність", в якій під третім малося на увазі лише російську народність.

Зі всією очевидністю став проявлятися курс влади на зміцнення церкви як складової частини державно-бюрократичної системи й одного з гарантів соціального спокою в імперії. В законі про успадкування престолу (1797 р.) імператора було оголошено главою Російської православної церкви, її "верховним захисником і охоронцем догматів", "блюстителем православ'я", а самуа церквуа — "панівною і первенствуючою". Указом 1799 р. передбачалося приведення єпархіальних меж у відповідність до меж губерній. Поділ єпархій і протопопій мав узгоджуватися з поділом губерній на повіти. Оновлювалися духовні штати й істотно збільшувалися державні асигнування на утримання духовенства. Цілою серією указів розширювалися права та привілеї духовенства. Воно звільнялося від подушної податі (1804 р.), постоїв, земської повинності (1821 р.), від військової служби. Щоб священно-та церковнослужителі мали "необхідне й пристойне утримання", для їхніх потреб додатково виділялися землі, угіддя.

Спеціальний указ 1798 р. покладав обробіток церковної землі на парафіян. Вводилася нова система морального заохочення ієрархії та кліру, що включала таку незвичну для ієрархів нагороду, як ордени. Відмінялися тілесні покарання для духовенства (1801 р.), оскільки це могло викликати в рядових віруючих "презирство до священного стану". З моральних міркувань і відповідно до стародавніх апостольських правил указ 1825 р. нагадував духовенству про заборону займатися "торговим промислом" (синодальне рішення з цього питання, до речі, будувалося на фактах Слобідсько-Української єпархії). Указом 1869 р. дітям православного духовенства надавалася можливість забезпечувати своє існування "в усіх сферах світської діяльності".

Ці та інші заходи російського самодержавства мали на меті не лише сильніше прикути церкву до державної колісниці, а й, наблизивши духовенство за юридичним та суспільним статусом до дворянства, піднести його авторитет, можливості як важливого духовного та ідеологічного важеля в Російській державі.

Значна частина державних рішень щодо церкви, духовенства тепер вже стосувалася і православної церкви в Україні, щоправда, з деякими істотними корективами, які враховували, наприклад, специфіку церкви на недавно приєднаних землях Правобережжя, Поділля, Волині, небезпеку можливого тут опору надто рішучим діям російської адміністрації з боку місцевого населення, що все ще перебувало під активним впливом католицьких факторів. Так, секуляризацію церковних та монастирських населених маєтків Правобережжя, подібну актам 1764 р. у Росії, 1786 р. у Центральній та Лівобережній Україні, царський уряд наважився провести лише в 1841—1843 рр., поволі реалізовуючи її протягом майже 20 років.

Своїми указами щодо церкви й духовенства, самодержавство та Синод намагалися примусити запрацювати громіздкий і все ще не уніфікований у цілому церковний механізм по всій території Російської імперії. Однак незважаючи на те, що централізаторська, нівелізаторська політика царизму на українських землях велася більше як 100 років, про єдиний православно-церковний простір і механізм тут і на початок XIX ст. говорити не доводиться. Постійні церковно-адміністративні перебудови не лише на новоприєднаних землях так званої польської України, а й на Лівобережжі, на півдні України засвідчують, що йшов гарячковий пошук оптимального варіанта церковного управління, що давав би можливість центру через світські й церковні владні структури не лише здійснювати керівництво єпархіями, протопопіями, благочинними, парафіями на кшталт державно-бюрократичної системи, а й використовувати православно-церковну організацію як різновид державного апарату з метою, далекою від власне релігійної. Складовими частинами централізації, уніфікації та бюрократизації церковної системи були: формування єдиної структури церковної організації в імперії, ліквідація при цьому будь-яких історичних, національних, територіальних особливостей релігійно-церковної практики і традицій на місцях; реформування Синоду в напрямі піднесення єдиновладдя обер-прокурора, який, подібно до царських міністрів, одноосібно керував би "віросповідним відомством" і був би підпорядкований самодержцю. Синод при цьому перетворювався з колегіального на малозначимий дорадчий орган при обер-прокурорі, а функції церковної ієрархії (митрополитів, архієпископів, єпископів) фактично ототожнювалися з функціями державних чиновників. За зразком державно-чиновницьких установ перебудовувалися й вводилися нові церковно-адміністративні органи на місцях, наприклад, консисторії, благочиния, що вже відверто моделювалися із зразків державних "присутственных мест". Заходами 1808, 1814 рр. одержавлювалася система підготовки духовних кадрів, а викладачі духовних академій, семінарів, по суті, перетворювалися на чиновників з чітко фіксованою державною платнею. Створення в жовтні 1817 р. міністерства духовних справ і народної освіти (самі ієрархи називали його "ігом єгипетським") стало певним логічним підсумком курсу на перетворення церкви в підрозділ державного апарату. Спроби окремих церковних діячів відстоювати суверенітет церкви, вголос і реально оцінити ті чи інші нововведення (впровадження орденів, приниження обер-прокурорами ролі Синоду, негласний нагляд жандармів за архієреями тощо) дорого обійшлися навіть авторитетним ієрархам.


Наслідки антиукраїнської церковної політики російського самодержавства


В Україні церковна політика великоросійського самодержавства обтяжувалася багатьма іншими факторами і, чи не в першу чергу, курсом центру на витравлення національних особливостей церковно-релігійного життя українського народу. Досить чітко простежувалися шляхи реалізації цього курсу в релігійній сфері: уніфікація українських церковних структур за зразком великоросійських, призначення на ключові ієрархічні посади росіян або ж іноземців, котрі ретельно виконували будь-які команди з центру, оросійщення кадрів українського духовенства через довготривале навчання, церковну службу в Росії, повсюдне впровадження системи навчальних закладів з єдиними російськими програмами, концентрація вищої освіти в російських містах, створення умов для церковної кар'єри, поставленої в залежність від вірнопідданства російському престолу, заохочення заходів на місцях з ліквідації національних особливостей в церковному житті й побуті українців, сувора цензура релігійної, культурної, наукової, мистецької діяльності на українських землях, активне використання церковно-релігійного каналу для насадження санкціонованих самодержавством напрямів діяльності ("купночинія", церковних служб у "царські дні", що ототожнювалися з релігійними святами; анафемствування в українських церквах І.Мазепи, обов'язкова великоросійська вимова слов'янських текстів у церковній практиці, в навчальних закладах України тощо). Та при всій значимості кожного з цих шляхів реалізація стратегічних планів самодержавства щодо церкви в Україні була можлива лише за умови переходу на службу офіційній церкві основної маси місцевого духовенства, особливо парафіяльного рівня. Колосальна феодально-церковна піраміда різномовної Російської імперії могла стояти, лише утримуючись на широкій Бого- і законослухняній основі в особі парафіяльного віруючого.

Узагальнено оцінюючи уніфікаційну політику самодержавства в Україні, можна стверджувати, що в церковній сфері вона була здійснена хоча й протягом тривалого часу, однак без особливих труднощів. Тим більше, що усвідомлено ці суттєві для української церкви процеси сприймалися, в основному, на рівні православної ієрархії: лише на цьому рівні володіли масштабною інформацією про реальні процеси, які відбувалися в церковному середовищі, і були здатні тверезо й кваліфіковано оцінити їх суть та спрямування. Але ієрархію, як і українську старшину, спокусили привілеями, перспективою духовної кар'єри, правами, прирівняними до дворянських. Катерининська тактика минулого XVIII ст. щодо заможних верств українського населення ("охота до урядів, а особливо до жалування переможе... погляди старих часів") у кінцевому підсумку виправдалася. Рядове українське православне духовенство, хоча й численне та поставлене в церковно-дисциплінарну й матеріальну залежність від духовного керівництва, в своїх позиціях і діях орієнтувалося на нього і, за словами Д.Дорошенка, не могло відігравати якоїсь помітної й самостійної ролі в громадському житті. Проявляючи законослухняність, покору світським властям, українське духовенство, однак, залишалося станом, що вийшов з народу, близько жив коло нього, багато в чому поділяв його світоглядні, культурні, етнічні, естетичні, побутові уподобання навіть за умов тотального зросійщення, денаціоналізації в XIX ст. Думається, ступінь цього зв'язку з народом, його інтересами, культурою, мовою, побутом і був визначальним у позиції різних груп українського духовенства. І тоді має рацію І.Власовський, який вбачав у духовенстві, що не втратило своїх національних коренів і перебувало в епіцентрі народної стихії, стан, представники якого і в XIX ст. сприяли збереженню й розвитку української духовної культури. З іншого боку, по-своєму правий і М. Гру шевський, котрий, маючи на увазі ту частину українського православного духовенства, яка, пройшовши російську школу й відірвавшись від народної маси, прагнула бути в усьому схожою на російське духовенство і священицтво, писав, що селянство все гостріше відчуває в цій верстві зросійщеного духовенства "елемент чужий і ворожий, одну з категорій визискувачів селянського поту...".

Зовнішніх ознак торжества офіційної ортодоксально-московської церковної моделі в Україні було багато: не стало автономії Київської митрополії, яка перетворилася на звичайну православну єпархію; з богослужбової, релігійної та обрядової практики в українських церквах ретельно вилучалися будь-які елементи невідповідностей московським взірцям; ліквідовано принципи соборності, виборності (другий подекуди ще зберігався на парафіяльному рівні, але й тут він був приречений на зникнення); самобутня організація церковної та світської освіти на всіх рівнях, що в свій час забезпечили науково-культурне піднесення не лише в Україні, а й у Росії, стояла напередодні уніфікаційного реформування; славнозвісне українське книгодрукування, затиснуте лещатами численних обмежень, цензорських циркулярів, на початок XIX ст. вже майже повністю втратило свою оригінальність і лише копіювало великоросійські зразки церковного книгодруку.

Однак при всій значимості втрат, що становили особливості київської гілки православ'я, перетворити православну церкву в Україні на повністю денаціоналізований підрозділ Російської православної церкви, знищити історичну пам'ять віруючих українців про колишню церковну незалежність і автономію в Україні владним структурам Російської імперії не вдалося. Події національної та церковної історії перших двох десятиліть XX ст. наочно це засвідчують.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія релігії в Україні» автора Автор невідомий на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Вступ. ПРЕДМЕТ КУРСУ "ІСТОРІЯ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ"

  • Розділ І. ДОБА ДАВНІХ РЕЛІГІЙ. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ УКРАЇНИ-РУСІ

  • 2. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ ПРАСЛОВ'ЯН

  • 3. СХІДНОСЛОВ'ЯНСЬКИЙ ПОЛІТЕЇЗМ

  • 4. ХРИСТИЯНІЗАЦІЯ РУСІ-УКРАЇНИ

  • Розділ II. СЕРЕДНЬОВІЧНЕ ХРИСТИЯНСТВО

  • 2. РИМ І УКРАЇНА. КАТОЛИЦИЗМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 3. УКРАЇНСЬКЕ ПРАВОСЛАВ'Я МОГИЛЯНСЬКОЇ ДОБИ

  • 4. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В ЗАПОРІЗЬКІЙ СІЧІ

  • 5. УКРАЇНСЬКІ МОНАСТИРІ

  • Розділ III. РЕЛІПЙНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ЧАСІВ КОЛОНІАЛЬНОЇ НЕВОЛІ
  • 2. ПРАВОСЛАВНА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ 1900—1917 РОКІВ

  • 3. КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ: КОЛИСКА УКРАЇНСЬКОЇ БОГОСЛОВСЬКОЇ ДУМКИ

  • 4. ПРАВОСЛАВ'Я БУКОВИНИ

  • 5. СПРОБИ УКРАЇНІЗАЦІЇ ТА АВТОКЕФАЛІЇ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ (20—30-ті роки XX ст.)

  • 6. ПРАВОСЛАВНЕ СЕКТАНТСТВО В УКРАЇНІ

  • Розділ IV. РАННІЙ І ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ

  • 2. ЄВАНГЕЛЬСЬКІ КОНФЕСІЇ: БАПТИЗМ, П'ЯТДЕСЯТНИЦТВО

  • 3. МЕСІАНСЬКО-ЕСХАТОЛОГІЧНІ ТЕЧІЇ: АДВЕНТИЗМ, СВІДКИ ЄГОВИ

  • Розділ V. РЕЛІГІЇ НАЦІОНАЛЬНИХ МЕНШИН В УКРАЇНІ

  • 2. КАРАЇМСЬКА РЕЛІГІЯ ТА її ІСТОРИЧНА ДОЛЯ

  • 3. ІСЛАМ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

  • 4. ВІРМЕНСЬКА ЦЕРКВА В УКРАЇНІ

  • 5. РЕЛІГІЙНИЙ СВІТОГЛЯД ЦИГАН В УКРАЇНІ

  • Розділ VI. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНІ ПРОЦЕСИ ПЕРІОДУ РАДЯНСЬКОГО ТОТАЛІТАРИЗМУ

  • 2. ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ ПІД ЧАС ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ (1939—1944)

  • Канонічний стан православної церкви напередодні війни (1939—1941)

  • Розкол в українському православ'ї. Конфронтація між О.Громадським і П.Сікорським

  • Церковне життя кінця 1941 — початку 1942 року в Києві

  • Церковна політика в окупованій Україні

  • Релігійно-церковне життя в окупованій Україні

  • 3. ПІСЛЯВОЄННИЙ РОЗВИТОК ПРАВОСЛАВ'Я в УКРАЇНІ (1945—1990)

  • 4. КОНФЕСІЇ ПРАВОСЛАВНОГО КОРІННЯ ТОТАЛІТАРНОЇ ДОБИ

  • Розділ VII. РЕЛІГІЙНО-ЦЕРКОВНЕ ЖИТТЯ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ

  • 2. ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ПРАВОСЛАВ'Я І ВНУТРІПРАВОСЛАВНІ КОЛІЗІЇ

  • 3. СТАНОВЛЕННЯ ГРЕКО-КАТОЛИЦИЗМУ ЯК ЧИННИКА НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОБУДЖЕННЯ

  • 4. НОВІ РЕЛІГІЙНІ ТЕЧІЇ Й ОРГАНІЗАЦІЇ В УКРАЇНІ

  • 5. СВОБОДА СОВІСТІ: ІСТОРІЯ І ПРАКТИЧНЕ ВТІЛЕННЯ В УКРАЇНІ

  • Розділ VIII. МАЙБУТНЄ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ В УКРАЇНІ

  • 2. ІДЕЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЦЕРКВИ І НАЦІОНАЛЬНОЇ РЕЛІГІЇ

  • 3. ПРОГНОЗИ РОЗВИТКУ РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РЕЛІГІЙНИХ ПРОЦЕСІВ У СВІТІ

  • 4. РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

  • Запит на курсову/дипломну

    Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

    Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
    Введіть тут тему своєї роботи