Науково-технічний прогрес викликається не тільки структурою вихідного вчинку, а й вчинком іншого типу, що вступає в комунікацію конфліктного характеру. Ось чому два вирішальні фактори вчинку пов'язуються з упевненістю в дії, з тим, що сприяє її звершенню.
Форми вчинку визначаються насамперед властивостями вибору з альтернатив і тими "ритуалами", які "гарантують" його успішне звершення. Тому можна говорити про історичні форми ситуації, мотивації, характеру звершення самого вчинку, його післядії. Всі вони мають моменти ризикованості, стихійності, щастя. Це формує такі характерологічні риси, як наполегливість, сміливість тощо. Ситуацію ще зовсім не освоєно, у ній багато невідомого. Оскільки у вчинкові ризику напрям руху і повороти залежать від ситуаційних перипетій, а смисл його складає боротьба з ситуацією, то цей вчинок може бути охарактеризовано як пригодницький. Форми вчинку, що випливають звідси, виявляються в супідрядності ситуації і мотивів. Найважливіший фактор, що переборює ризик і таємничість ситуації, є віра, на основі якої формується вчинок віри. У ньому ситуація залишається невизначеною, важко регулюється і передбачується навіть в її найближчих і безпосередніх визначеннях. Утвердження серед справжніх тривог переноситься на завершальні стадії, на віддалене майбутнє. Ось чому у вчинкові віри ще не має справжнього подолання і ризику, і безхарактерності. У цих умовах може виникнути вчинок релігійності з вірою в те, що всі нещастя зрештою приведуть до блага, а справжня винагорода прийде в потойбічному світі. Віра свідчить про недостатність прогнозуючої сили людської дії. У рамках віри виникає вчинок фаталізму, що виражає характерну особливість стародавнього світогляду й наївного оптимізму - "Все на краще в цьому кращому з кращих світів" - з такими модифікаціями, як провіденціалізм і т. п.
У вчинкові, що здійснюється на основі наукового передбачення, відповідного світогляду, компонент віри все ж існує. Віра також є передбаченням, але таким, що не має цілісного логічного доведення. Хоч би як наука розширювала свої межі, вона весь час указує на велике поле безконечного, невідомого, з чим повинен співвідноситися вчинок. Ось чому в ньому завжди залишається певний момент ризику і пригодництва.
Людина ставить перед собою життєві завдання, що переступають можливості технічного оснащення вчинку. Але в іншому разі не розвивались би ні його техніка, ні ідеологія. Коли дитина, намагаючись досягти певного пункту, вчиться ходити, вона ще не може врахувати свої реальні можливості і труднощі досягнення мети, але спирається при цьому на бажання і можливості своєї ідеальної, ще не розкритої природи. Цілі вчинку завжди вищі за реальні "технічні" оснащення.
Проте характер наукового пізнання не може дати вичерпно-цілісної картини світу й повного усвідомлення мотиваційних основ вчинку. Останній завжди практично округлює й завершує знання епохи. Це - найважливіший закон вчинку, який показує його реальну можливість. Вчинок формує цілісне відношення людини до світу, спираючись на партикулярність знання і самого процесу пізнання. Якби людина, що вчиняє, чекала на повне знання, вчинок ніколи не зміг би початися. Впевненість є справжньою основою вчинку. Його якість при неповноті ситуаційної та мотиваційної інформації визначається характером впевненості у благополучному завершенні дії. У зв'язку з цим можна говорити про вторинність учинку в його відношенні до соціального життя людини і про умови подолання цієї вторинності.
Із факторів, що визначають характер вчинку, ідеологія і науково-технічний прогрес висуваються на перші місця. Ідеологія визначає змістовий бік учинку, його соціально-політичну спрямованість, науково-технічний прогрес визначає форми та характер його звершення. Ці фактори найтіснішим чином пов'язані між собою. Науково-технічний прогрес вторгається у зміст вчинку, ідеологія впливає на форми його звершення. Ідеологія визначає вчинок тим, що дає базову установку на відносини між людьми.
Наука і техніка не пов'язуються лише з умовами звершення вчинку. Забезпечуючи його науково-технічне оснащення, сприяючи звершенню його, вони стимулюють впевненість мотиваційного компонента (запас міцності, точність обчислень, надійність і т. п.). Наука і техніка висувають людину на нові вчинкові рубежі, розширюють і перетворюють особистісне буття. Вони створюють передумови для переходу (і самі є його способом) від особистості до матеріального світу, адже такий перехід являє собою науково-технічну творчість. Вона визначає ситуацію вчинку, розширюючи її, надаючи їй багатозначність, мотивацію, посилюючи складність, амбівалентність і трудність вибору тощо.
Корінні зміни, що здійснюються в ситуативних відношеннях вчинку на базі науково-технічного прогресу в динамізмові самої ситуації, зміні значень ЇЇ компонентів. Незрівнянно ускладнюється структура ситуації. Відмирання "оживляючої апперцепції", яка перегороджує шлях натуральному пізнанню своєю наївною зрозумілістю, приводить до пізнавального подиву. Змінюється принцип освоєння. Міфологія поступається місцем філософи, науці та художньому освоєнню дійсності.
Наука і техніка, розкриваючи дійсні, реальні відношення між подіями у світі, мають сприяти вільній і багатоманітній орієнтації людини, розвивати творчий характер ситуації. Якщо в давнину суб'єктивність у ситуаційних взаємодіях була повністю поглинена об'єктивністю надв'язуваних значень, то тепер участь "доцентрового" моменту очевидно перевершує "відцентровий". Знання об'єктивних законів, що розширюється, є в той же час знанням, що звільнює. Воно показує з можливою повнотою природну і суспільну включеність Індивіда в світ, єдність законів, які керують ним. У межах цих протиставлених фатуму законів людина може вільно створювати ситуативні відношення. За Дж. Фрезером, у магічних відношеннях людина відчуває в собі силу, яка може впливати на події світу, у релігії вона шукає вищу істоту благодіянь, і тільки через науку людина опановує свою справжню волю.
Прогрес науки і техніки впливає на ситуацію вчинку, створюючи атмосферу моральності, звичаю. Справа не в загальній фразі, "чи впливає позитивно прогрес науки на мораль чи ні", а в яких нових психологічних та етичних формах здійснюється вчинок. Зменшується ситуаційна приреченість людини. Значення компонентів ситуації (і вона в цілому) набувають великої рухомості. Розвивається динамічність переоцінки цінностей. Особистість есе більше опановує сили ситуації. Між цією залежністю і опануванням для кожної історичної епохи встановлюється певна міра. Тут не може бути тільки залежність або тільки опанування. Головне питання полягає у формі їхніх співвідношень.
Мотивація, характер боротьби мотивів змінюються історично. Проте не можна думати, що у зв'язку з науково-технічним прогресом буде зростати роль чисто розумової мотивації, яка може точно зважити "за" і "проти". Велика міра невизначеності у вчинкові буде залишатися завжди, якими б розвиненими не були техніка і наукові знання. Разом із тим зміни в мотивації безсумнівні. Вона очищується від "потойбічних" нашарувань, від надії, пов'язаної із впливом містичних сил. Мотивація прояснюється і стає дійсно розумною в урахуванні справжніх тенденцій ситуації. Це не розсудливість мотивації, властива юнацькому вікові. Це не раціоналізація, коли людина виправдовує вже звершений вчинок або той, який хоче здійснити. Це - саме розумність мотивації, яка є результатом об'єктивного пізнання світу. Поступ наукового осягнення світу полягає в очищенні фактів від суб'єктивних нашарувань, у децентрації (Ж. Піаже). Мотивація прямо чи опосередковано відчуває вплив наукового духу, його об'єктивної розумності. Значний обсяг інформації приводить до того, що наукова об'єктивність стає своєрідною наукосферою, у якій дихає й живе людина.
Зростання об'єктивно-розумного характеру мотивації у зв'язку з науково-технічними досягненнями здійснюється на основі сприймання відповідної термінології з переходом її в буденну мову. Через усвідомлення мотивації мова звільнюється від суб'єктивно-містичних нашарувань. Впливаючи на форми і способи мислення, мова безпосередньо включається в поведінковий акт.
Об'єктивна розумність вчинку іноді пов'язується з математизацією сучасного знання. Вплив техніки на мотиваційну сферу здійснюється шляхом побудови штучно-розумного машинного середовища. Людина навіює собі, що світ в цілому і вона сама функціонують за машинним (біхевіористичним) принципом. Досягнення кібернетики, без сумніву, впливають на мислення навіть тих людей, які вивчають живу людину. В їхньому уявленні жива людина виявляється кібернетичною структурою, яка діє на основі суто об'єктивних законів. Вияв таких законів у потаємній сфері суб'єктивності людини робить її мотиваційну структуру позбавленою таємничо-містичних, супранатуральних моментів.
Визнання об'єктивно-розумного характеру людської мотивації не дегуманізує, а, навпаки, збагачує її гуманістичним змістом. Науково-технічний прогрес звільнює мотивацію для переживання високих звершень, для зосередження на проблемах буття, життєвого поклику людини. З'являється можливість використати як засіб досягнення вчинкової мети не тільки людей, а головне - їхні науково-технічні досягнення. При цьому людина в силу своєї суспільної природи не уникає повністю необхідності бути в якомусь розумінні засобом. Проте, вступаючи в соціальну взаємодію як засіб, вона здійснює і свою мету, що виражає її індивідуальні, неповторно-творчі прагнення.
Універсальний і єдиний у своєму роді осередок людської діяльності - вчинок - виражає спосіб існування людини у світі, виступає постійно діючим фактором історичних форм прогресу. Вчинок стає ланкою, що опосередковує людину і світ.
Вчинкова структура відношень людини і світу є суб'єктом історичного процесу, людської діяльності. Складність психологічної структури вчинку, соціальна відповідальність особистості у вчинковому акті найтіснішим чином пов'язує його з науково-технічними досягненнями. Науково-технічний прогрес є немовби проекцією вчинкової необхідності у взаємодії особистості та матеріального світу.
Зв'язки між особистостями на основі вчинкової комунікації охоплюють широке коло явищ, пов'язаних не тільки з виробництвом економічним, а й з виробництвом моральних та інших цінностей. Ось чому головний осередок людської діяльності - вчинок - мусить бути розкритим в теорії, яка охоплювала б усі види діяльності: виробництво наукових, художніх ідей, естетичних і моральних цінностей і т. п.
Як універсальна жива зв'язка людини і світу, вчинок необхідно передбачає множинність особистісних існувань, можливість їхньої комунікації. Екзистенціальний смисл її полягає у ствердженні опори для існування. Інша людина з її суб'єктивністю виявляється найбільш відповідною опорою: визнання, слава, комунікація через оригінальність і т. п. Культура (наука, техніка, мистецтво, політика і т. п.) є створення способів вчинкового зв'язку через об'єктивацію. У цьому вчинок виявляє себе як творчий акт. Ось чому загальною теорією творчості може бути така, яка включатиме в себе теорію вчинкової структури.
Суб'єкт психічної активності виявляється найповніше у формі особистості; суттєвою формою прояву особистості виступає вчинок. У ньому зосереджені всі сторони психіки для вирішальної ситуативної зміни.
Ситуація, мотивація, дія, післядія - завершена його структура. В історичному зміщенні акцентів на цих компонентах вчинку відбувається духовний поступ людини і людства.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особистість та міжособові стосунки“ на сторінці 4. Приємного читання.
