Особистість та міжособові стосунки

Загальна психологія: Хрестоматія

В аргументах Сартра бракує логічної необхідності існування іншого. Не в емпірично багатоманітних формах учинку (сором, гордість і т. д.) слід шукати доказ існування іншого, а в спрямованості вчинків, у їхній послідовній незліченності, у їхній взаємній рефлексії. Це розкриває загальний смисл вчинкового комунікативного процесу. С. Л. Рубінштейн не прагне виявити цю єдність, кажучи пише про існування окремих індивідів як про чисто емпіричний факт.

Існування іншого ще не показує необхідності вчинку. Вона мусить корінитися в іманентній суперечливості буття. Такі поняття, як мікро - і макросвіт, сутність і явище, кількість і якість, чисте буття і визначене буття, свобода і необхідність, конечне і безконечне, виражаючи основне питання філософії, вказують на вчинок як на свою вихідну реальну ланку і категоріальну мережу. Кожне з цих суперечливих відношень припускає в собі внутрішній учинковий зв'язок. Це пише абстракції від реального вчинкового акту, які самі по собі не мають рушійної сили.

Надломленість ситуації, суперечливість мотивів пояснюються перебуванням удвох площинах: посейбічній (особистісний світ) і потойбічній (всезагальний світ). Тільки на цій основі ситуація та мотив мають вчинково стимульний характер.

Антагоністом особистісного світу може бути тільки матерія як субстанція. Свідомість людини "лякається" її, тому що повний перехід у матерію означає смерть, зникнення, ніщо. Страх смерті - це страх перед незворотним переходом у матерію. Нищівна міць субстанції породжує у людини потяг до самозбереження, що виступає провідним психологічним або навіть антропопогічним принципом (Спіноза).

Уся структура вчинку мусить мислитися як така, що співвідноситься з "матеріальним" світом - стимулом перетворення. Особистість прагне зберегти себе перед міццю матерії, перед анігіляцією. Ось чому у співвідношенні з матерією вона виступає як така, що воліє. Матерія має тенденцію до деперсоналізації, що загрожує живому, включаючи свідомі Істоти. На цій негативній рисі матерії будує свою систему екзистенціалізм. Він не враховує того, що матерія має і творчо-вчинковий момент. Науково-технічний прогрес, який почав свою ходу з стародавніх часів, спрямований саме проти цього негативного атрибуту матерії. Мета цього прогресу (як він мотиваційно, суб'єктивно усвідомлюється) - зберігати і стверджувати особистісну гідність людини. На вістрі сполучення двох атрибутів - руйнуючого, деструктивного й утворюючого, творчого - виявляється характер вчинку.

Загальний смисл вчинкового акту іноді визначають як творчу дію, і в цьому є частка істини. Проте творчість не може бути остаточною ціллю вчинку, тому що сама повинна мати її. Ідея самоздійснення вчинку досить абстрактна. У ній абсолютизується окремо взята особистість у відриві від її соціальної природи. Смисл, ціль самоздійснення за такого підходу розкритими бути не можуть. Терміни "самоздійснення", "самореалізація" мають преформістський відтінок і вказують на розгортання вже наявного змісту. Стародавній прототип цього поняття - "ентелехія" Аристотеля, що включає в себе потяг до мети як своєї самості, а це своєю чергою виключає соціально-комунікативний смисл людської природи. Самоствердження через комунікацію - ось завершальна формула, в якій може бути виражений загальний смисл вчинку в єдності його індивідуального і соціального моментів.

Комунікація виступає найважливішим визначенням вчинку, в якому людина звертається до великого матеріального світу (живого або неживого), змістовно взаємодіючи з ним. Унаслідок комунікації виникає соціальна спільність, єднання всередині неї. Цим досягається освоєння світу і найбільш ґрунтовне самоствердження в ньому. У випадку, коли протиставлена світові індивідуальність такої єдності не виявляє, може мати місце спроба силоміць і будь-що досягти її.

Виникають злочинні форми комунікації - аж до знищення того учасника взаємодії, котрий не виявляє тенденції до структурної та формальної єдності. Механізми авторитарності, конформізму, деструктивізму, які начебто забезпечують людині "втечу від свободи" (В. Шекспір, Ф. Шіллер, Ф. Достоєвський, Е. Фромм та ін.), є формами негативної, злочинної комунікації. Те, що ці форми вчинку визначають як неусвідомлювані (Е. Фромм та ін.), позбавляє їх справжнього соціального смислу і надає їм характеру фатальності. Щоправда, момент неусвідомлюваносгі тут існує. Але він найтіснішим чином взаємодіє з моментом свідомого. Якщо завершальні форми вчинку з відповідними формами мотивації перебувають "по той бік" свідомості, вчинкова акція все ж становить найвиразнішу форму саме усвідомлюваної дії. Адже суперечності між ситуацією і мотивом долаються насамперед за наявності свідомості, що інтегрує їх, і поза цих умов вчинок здійсненим бути не може.

Людина не завжди і не повністю усвідомлює завершальну ціль і багатоманітні наслідки свого вчинку. В одних обставинах виступає мета - проста формальна комунікація, в інших - досягнення структурної, змістовної єдності між індивідами. Нарешті, вчинок, що усвідомлює самого себе, може бути спрямований на освоєння світу, що приводить особистість до всебічного самоствердження. Специфікація вчинку, тобто перехід до конкретних форм людської діяльності, визначається її творчим характером. Як логічний осередок і реальний механізм будь-якої форми творчості вчинок виражає те найбільш людське, що властиве різним видам діяльності. Вчинок, будучи безпосереднім вираженням комунікації, що лежить у його основі, може мати наукову, художню, технологічну, практичну та інші форми, але його змістом є розширення впливу індивіда на предмети і події оточуючого світу. Вчинок є діяльна об'єднуюча ланка компонентів творчої комунікації: інтуїції, фантазії, мислення і т. д. Завдяки йому встановлюються між людські відносини і розгортається безконечна гама моральності або аморальності. Ці відносини починаються з виникнення простих залежностей і завершуються здійсненням свободи в соціальній комунікації.

Залежність і свобода походять із джерел, що визначають специфіку вчинкової комунікації: гідності як провідної риси особистості і вкорінення в людську духовність. Відокремленість людського існування, виражена в таких поняттях, як "індивід", "творча індивідуальність", "Я", "самість", "суб'єктивність" і т. д., з необхідністю передбачає комунікацію; в ній зберігається, розвивається і стверджується індивідуалізація. Проте безкомпромісна втеча індивіда в себе веде до трагедійної самотності.

Вчинок є природною, безпосередньою формою комунікації (вкорінення в соціум), в той час як художня, наукова та інші форми діяльності являють собою опосередковані модифікації такого вкорінення. У цьому розумінні вчинок є акт самоствердження особистості на основі утворення спільності з іншими індивідами.

Вчинкове освоєння світу підкоряється цій же меті. Проте воно ще не вказує на остаточний смисл, виступаючи тільки способом вкорінення і самоствердження. Вкорінення в "чужому" матеріалі (не людському) є ілюзією, паліативою, яка має місце в історичному процесі. "Крихкість" існування особистості, яка переживає загрозу зникнення і, зрештою, зникає (неминучість смерті), приводить до сукупності дій, спрямованих на подолання цієї "крихкості". Вже стародавні люди, створюючи міфологію на основі фантазії, "оживлюючої апперцепції" (В. Вундт), уособлюючи події, предмети, явища зовнішнього світу, уподібнювали себе іншому, щоб знайти твердий ґрунт для свого існування, освоїти великий світ, знайти самоствердження.

Оживляючи в міфології світ, олюднюючи тварин, рослини і все, що існує навколо, людина в цьому знаходить опору для свого існування. Протягом історії поле дії "оживлюючої апперцепції" дедалі більше звужується. Людина навіть в уособленнях та оживлених предметах бачить свою смерть. Освоюючи неживий світ, а поряд із цим змінюючи і комунікативний процес між людьми, сучасна людина допускає "оживлюючу апперцепцію" тільки як художній прийом і звертається насамперед до справжньої розвиненої суб'єктивності іншого, шукаючи в ній міцну опору існування.

Науково-технічний прогрес, який розширяє, убагатоманітнює комунікацію, посилює її, разом із тим не долає "крихкість" існування, не робить його безпечним. Безпосереднє прогресивне завдання, що вирішується історичним розвитком науки і техніки, - освоєння світу, щоб він не становив загрози для людського існування. Техніка і наука виступають опосередковуючою ланкою у створенні екзистенціальної опори для особистості на живому людському матеріалі. Проте їхня роль, будучи в основі своїй роллю позитивного смислу, може отримувати антигуманну спрямованість.

Людська суб'єктивність як абстрактне життя спочатку може бути лише потенціальною буттєвою опорою для іншого існування. Первісно аморфна, невиразна суб'єктивність іншого не становить проблеми для вчинку. Він асимілює ЇЇ, навіть не відчувши з її боку опору. Порівняно з нею навіть чужий речово-предметний світ об'єктивності, що важко піддається освоєнню, дає більше підстав для утвердження індивідуальності, ніж протиставлена їй аморфна суб'єктивність. Вчинок більш за все спрямований на те, щоб знімати "чуже" в іншій суб'єктивності, освоювати і підкоряти її власній індивідуальності. Втрата інтересу стародавньої людини до побудови пірамід як речової опори "продовженого" існування є відмова від матеріального принципу збереження у вічності індивідуального життя. Соціально-політичні, морально-релігійні і просто моральні вчення, поширюючись серед великої кількості індивідів, більш вдало реалізують для вихідної суб'єктивності її основне екзистенціальне завдання. Віра в потойбічне існування, в Бога або ж віровчення філософського характеру є різними видами пошуку "трансцендентної" опори індивідуального існування. Те, що в історії людства виступає такими способами ствердження комунікації, як "диво", "таємниця", "авторитет", становить лише окремі релігійно обмежені вчинкові механізми екзистенціального утвердження буття. Ідея потреби загального вірування (ідея "Великого Інквізитора") спрямовує здійснення основного принципу вчинку, утлумаченого як дія комунікації з метою самоствердження. Коли цьому природно виникає опір саме з боку живої людської індивідуальності, це часто провокує несамовиту лють відносно вихідної суб'єктивності. Найбільш відповідний матеріал для самоствердження особистості постає тому не тільки як індиферентний, а й як ворожий такому прагненню. У цьому бачать загрозу втрати основних підвалин життя в іншому існуванні.

В Історичному русі суспільства політика, поступово розвиваючись, витісняє такі стародавні форми комунікації, як анімістичне оживлення природи, звичаєвість - інститут безпосереднього залучення індивідів до загальноприйнятих норм поведінки, мистецтво - спосіб формування ідеалу такої поведінки і т. п. Відшукуються найбільш витончені форми використання людини як ідеальної екзистенціальної опори. У рабській формі залежності нехтують своєрідністю іншого індивіда. Це - володіння "абстрактними" людьми, грубо речова форма життєствердження, історично обмежена. Засоби здійснення вчинку перетворюються в абсолютизований принцип, копи інші люди оцінюються як знаряддя для досягнення чужої мети. Насильство як спосіб досягнення загального вірування в негативних формах свідчить про наявність глибоких коренів потреби спілкування. Досягнута таким чином загальна віра є неповноцінною, позбавленою життєвої комунікації. Вчинок, усвідомлений як продуктивний обмін духовними змінами між своєрідними особистостями, становить живу прогресуючу комунікацію. Постання різних форм людської творчості є пошук адекватних об'єктивних засобів самоствердження так, щоб вони найбільше відповідали головній меті вчинку.

Вища форма вчинкової дп вибирає шлях через конфронтацію протилежностей до їхнього синтезу, єдності. Вчинок виявляється дією безпосередньої творчої комунікації і спрямовується проти зведення Іншої особистості тільки до рівня засобу, знаряддя. Принцип субституції, який виникає в історичних формах вчинку, означає заміну людського матеріалу іншим, щоб зробити можливою творчу комунікацію І підійти до мети і остаточного смислу вчинку - прогресуючого життєствердження. Адже разом з історичним звуженням живої стихії як опори екзистенціального смислу зростає напруженість в пошуках комунікації саме з людським матеріалом. Тому і мораль стає більш витонченою, а в ряді випадків і більш жорстокою.

На вищих етапах становлення вчинку відкидається будь-яке зведення особистості до рівня допоміжних засобів. Люди, які вступають у вчинкову взаємодію, домагаються рівного статусу неповторних самостійних індивідуальностей, що прагне розкрити і витлумачити гуманістична психологія.

Характер епохи визначає характер вчинку, а вчинок - важливі риси епохи. Адже у вчинку - героїчному або злочинному - встановлюються істотні відношення між людиною і світом, включаючи суспільне середовище.

Антиципація вчинку, що виростає з нього, розширюється до передбачення його результатів, успіхів, і це є найважливішим стимулом науково-технічного руху. Справа не в тому, що людина на основі цього прогресу створює собі комфорт, умови благополучного існування. Потреба в комфорті і таких умовах досить відносна і є постійним еволюційним фактором науково-технічного прогресу. Ця потреба є стимулюючою силою, коли вона набуває вчинкового значення і пов'язується з питанням "Бути чи не бути?" Тоді вчинковий стимул науково-технічного руху піднімається до рівня закономірності, закону, принципу.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Особистість та міжособові стосунки“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • А. А. Смирнов. Внесок ш.сеченова у розвиток наукової психології в Росії

  • Розвиток психіки у філогенезі

  • Р. Вудвортс. Решение проблем животными

  • Н. А. Тих. Предыстория общества

  • Экспериментальное исследование по воспитанию новых средств общения и проблема происхождения речи

  • С. Л. Рубинштейн. Самосознание личности и ее жизненный путь

  • П. Р. Чамата. Зміст і основні форми прояву самосвідомості

  • Шляхи самопізнання особистості

  • Т. С. Яценко. Функціонально-структурні особливості цілісного феномену психіки (модель внутрішньої динаміки психіки)

  • Розділ II. Психічні процеси

  • Материалы к психологической теории ощущения

  • Некоторые вопросы теории восприятия

  • О. И. Скороходова. Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир

  • Самонаблюдения осязание

  • Обоняние

  • Вибрационное чувство

  • Температурные ощущения

  • Пам'ять. Р. Аткинсон. Человеческая память: система памяти и процессы управления

  • Процессы управления в памяти

  • Л. С. Выготский. Память и ее развитие в детском возрасте

  • Б. Ф. Ломов. Память и антиципация

  • А. Р. Лурия. Маленькая книжка о большой памяти

  • Синестезии

  • Трудности

  • П. Линдсей, Д. Норман. Системы памяти

  • Виды памяти

  • С. Л. Рубинштейн. Память

  • Представления

  • Виды памяти

  • А. А. Смирнов. Произвольное и непроизвольное запоминание

  • Ц. Флорес. Память

  • Влияние материала

  • Роль упражнения

  • Мислення

  • Вікові аспекти розвитку процесу мислення

  • А. Б. Коваленко. Психологія розуміння творчих задач

  • В. Ю. Середа. Вчись мислити логічно

  • Типи помилок. Що таке логічна помилка

  • Чому виникають логічні помилки

  • Роль практики і знань у профілактиці логічних помилок

  • Основні закони логічного мислення

  • О. К. Тихомиров. Психология мышления

  • О.К.Тихомиров. Психология мышления

  • М. А. Холодная. Психология интеллекта: парадоксы исследования

  • Уява

  • Взаємини з дорослими і ровесниками та власне "Я"

  • Уява і творчість дітей

  • Уява як засіб саморегуляції поведінки

  • А. В. Брушлинский. Воображение и познание

  • Л. С. Коршунова. Воображение как отражение действительности

  • Единство воображения и чувственного отражения

  • Связь воображения с чувственным рациональным познанием

  • В. А. Моляко. Психология творческой деятельности

  • Увага

  • Нейрофизиологические механизмы активации

  • В. И. Страхов. Психологические исследования внимания

  • Н. Ф. Добрынин. Об организованности внимания

  • Организованность внимания у младших школьников

  • Емоції та почуття

  • С. Л. Рубинштейн. Эмоции

  • Различные виды эмоциональных переживаний.

  • Аффекты.

  • Эмоциональные особенности личности.

  • А. Н. Леонтьев. Потребности, мотивы и эмоции

  • Эмоциональные процессы

  • К. Изард. Определение эмоций. связь эмоций с когнитивными процессами, поведением и личностью

  • Теория дифференциальных эмоций

  • А. Я. Чебыкин. Внешние и внутренние факторы, детерминирующие генезис эмоциональной сферы

  • Э. Фромм. Искусство любить: исследование природы любви

  • Воля

  • С Л. Рубинштейн. Природа воли

  • В. И. Селиванов. Волевое усилие. волевое действие. волевые процессы. волевые состояния

  • В. А. Иванников. Критерии воли

  • В. Е. Дружинин. Волевая регуляция поведения

  • В. К. Котырло. Основные понятия. воля как процесс, состояние, действие

  • В. К. Калин. Классификация волевых качеств

  • Д. Бех. Модель рефлексії як складника вольового процесу

  • Розділ III. Особистість у діяльності і спілкуванні

  • А. Г. Асмолов. Принципы деятельностного подхода - конкретно-научной методологии изучения человека в психологии

  • А. В. Петровский. Личность в психологии: парадигма субъективности

  • Особистість та міжособові стосунки
  • С. Д. Максименко. Метод дослідження особистості

  • С. Д. Максименко. Особистість починається з любові

  • Н. В. Чепелєва. РОЗУМІННЯ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

  • Т. М. Титаренко. Життєвий вибір у концепції В. А. Роменця

  • В. О. Татенко. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології

  • Суб'єктна парадигма; історія і сучасність

  • Вчинковий вимір у психології

  • Суб'єктно-вчинкова парадигма

  • Т. М. Титаренко. Простір життєвого світу і його типи

  • Простір індивідний, соціальний та особистісний

  • Типи психологічного простору

  • Полюсність психологічного простору

  • С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ

  • Психологія спілкування

  • Б. Ф. Ломов. Проблема общения в психологии

  • Функции и структура общения

  • В. А. Кан-Калик. Технология профессионально-педагогического общения

  • Речевые способности и их роль в педагогическом общении

  • С.Л. Рубинштейн. Речь и общение. Функции речи

  • А. Б. Добрович. Воспитателю о психологии и психогигиене общения

  • Примитивные межличностные реакции и их предпосылки

  • Что значит "исполнять роли"?

  • Фазы контакта

  • А. А. Бодалев. Личность и общение

  • Формирование первого впечатления о другом человеке

  • Заключение

  • Індивідуально-психологічні властивості особистості

  • Я. Стреляу. Роль темперамента в психическом развитии. основные концепции темперамента

  • Конституциональные типологии темперамента и их значение для педагогики

  • Факторные теории темперамента

  • А. Е. Личко. Психопатии и акцентуации характера у подростков

  • Циклоидный тип

  • Лабильный тип

  • Астено-невротический тип

  • Сенситивный тип

  • Психастенический тип

  • Шизоидный тип

  • Эпилептоидный тип

  • Истероидный тип

  • Неустойчивый тип

  • Конформный тип

  • К. Леонгард. Акцентуированные личности

  • Педантические личности

  • Застревающие личности

  • Возбудимые личности

  • Гипертимические личности

  • Аффективно-лабильный темперамент

  • Тревожные (боязливые) личности

  • Н. Д. Левитов. Проблема компенсации в психологии

  • Ф. Н. Гоноболин. Психологический анализ педагогических способностей

  • Знание учителем своих учащихся

  • Способности учителя передавать знания учащимся

  • Речевая одаренность учителя

  • Организационные способности учителя

  • О способностях учителя к воспитательной работе

  • Г. С. Костюк. здібності та їх розвиток у дітей. Навчання і праця - шлях розвитку здібностей