Міжнародні інтеграційні об'єднання діють в транснаціональному політичному просторі, що являє собою сучасну організацію політичної реальності, яка характеризується появою нових суб'єктів і новим наддержавним рівнем прийняття рішень. Транснаціональний політичний простір є наслідком виникнення постіндустріальних суспільств і кризи традиційних національних держав в умовах глобалізованого світу. Зміна структурної організації соціуму, економічних і ціннісних пріоритетів, виникнення єдиної світової економіки потягло за собою вихід на політичну авансцену нових факторів, що являються суб'єктами світової політики поряд з традиційними державами-націями. До них відносяться, перш за все, міждержавні і наддержавні організації, транснаціональні корпорації, суспільні і громадянські асоціації тощо. Формування світової економіки вимагало формування світової політичної системи, яка характеризується новим світовим рівнем прийняття рішень і більш прозорими кордонами між його традиційними і новими суб'єктами. Сучасна держава втрачає функції, які раніше їй належали, постільки традиційні державні інститути перестають контролювати економічний процес як у світовому масштабі, так і всередині своїх кордонів. Частина державних функцій передається на наднаціональний рівень (перш за все транснаціональним структурам, таким як ТНК, чи міждержавним організаціям – МВФ, СБ, ЄС та ін.) Інша частина традиційно-державних повноважень передається на рівень територій і регіонів, які також стають суб'єктами політико-управлінської діяльності і володіють певними владними ресурсами.
Прозоро-мережна організація сучасного політичного простору визначила заміну застарілих форм національних федералізмів на більш сучасну і мобільну регіональну структуру, в основу якої лежить економічна і культурна диференціація. Поліцентричні конгломерати найбільш оптимальні в сучасній соціальній реальності, постільки здатні адаптуватися до глобальних викликів. В транснаціональній політиці важливе місце займають колективні актори, які забезпечують представництво інтересів різних суспільних груп на різних рівнях. Така багаторівнева система представництва інтересів розвиває сучасні методи політичної діяльності, гнучко адаптується до глобальних і особистих запитів В той же час транснаціональний політичний простір не виключає із своєї структури традиційні національні держави, постільки в багатьох регіонах вони залишаються дієвими суб'єктами світової політики, проте поряд з ними у вирішенні світових проблем приймають участь і нові фактори.
Глобалізація політичних інститутів почала формуватися в умовах світової економіки в кінці XX ст., в якій бізнес, політичні рішення та економічні процеси в різних країнах у великій мірі залежать один від одного. В цій глобальній економіці прямо задіяна більшість економічних ресурсів і всі найбільш впливові групи інтересів. Створено світове культурно-інформаційне середовище. Для вирішення глобальних економічних, екологічних та проблем безпеки стала складатися глобальна система прийняття політичних рішень глобального порядку (ГСППР), тобто ті, які зачіпають інтереси всіх країн, які мають відношення до проблеми. Таку глобальну систему прийняття політичних рішень багато вчених називають світовим урядом. ГСППР сформована по матричному принципу управління: це мережа центрів прийняття рішень, яка ієрархічно не вибудувана. Тому можливо говорити й про мережений уряд. Ця мережа включає в себе такі вузли, як Рада Безпеки, Політичний комітет НАТО, керівництво Міжнародного валютного фонду та Світового банку, уряди найсильніших держав – членів “Великої вісімки” і Китаю, “ Велику вісімку” як окремий інститут, провідні європейські організації (Єврокомісія, ПАСЕ, Євросоюз), Інтерпол, різні контролюючі організації, такі як МАРАТЕ (агентство з атомної енергії), ФАТФ (агентство по боротьбі з відмиванням грошей), АСЕАН, ВТО, керівництво найбільших корпорацій та їх об'єднання (найвідоміше ОПЕК). Вузли цього мережного уряду взаємно залежать один від одного, проте один одному не підпорядковуються.
Глобалізація різко підвищує роль зовнішніх факторів у розвитку все більшого числа держав; при цьому через відмінності у фінансово- економічній могутності країн взаємозалежність між ними набуває все більш асиметричного характеру. Якщо вузька група великих індустріальних держав грає в основному роль суб'єктів глобалізації, то величезна більшість останніх все більше перетворюється в її об'єкти, які є надзвичайно уразливими від коливань політичної та фінансово-економічної кон'юнктури. В результаті глобалізації поглиблюється нерівномірність соціально-економічного розвитку світу. Все більш виразним стає диференціація світової економіки на “центр” і “периферію”, “зони зростання” і “зони застою”. Підсилююча нерівномірність соціально-економічного розвитку країн та цілих регіонів та процеси глобалізації загострюють боротьбу за доступ на світові ринки, до фінансових і науково-технічних ресурсів, за можливість брати участь у виробленні “правил гри” в світовій економіці, об'єктивно ведуть до загострення конкуренції в міжнародних відносинах, Це приводить до накопичення кризового потенціалу в міжнародній фінансовій і торгово-економічній системах, загрожує посиленню доцентрових тенденцій на світовій арені та послабленню системної, консолідуючої ролі багатосторонніх інститутів. В результаті поглиблюються негативні соціальні і політичні наслідки глобалізації для більшої частини людства. Зростання ксенофобії на одному, більш благополучному “полюсі” людського суспільства супроводжується радикалізацією вимог більш справедливого світовлаштування на іншому, більш тяжкому. Відроджується, вже на новій, у порівнянні з періодом холодної війни, основна тенденція до глибокої ідеологізації міжнародних відносин.
В умовах глобалізації все більше стираються межі між внутрішніми і зовнішніми чинниками; зростає вплив громадянського суспільства та його організацій на розвиток міжнародних проблем та на прийняття зовнішньополітичних рішень. Посилюючи взаємозалежність держав в сфері безпеки та економіки, глобалізація приводить до глибоких змін пріоритетів їх курсу на світовій арені, заставляє по-новому подивитися на арсенал зовнішньополітичних засобів, сприяє швидкій еволюції порядку денного світової політики. Змінюється зміст поняття “міцність держави”. При збереженні значної ролі воєнно-силової компоненти в сучасних умовах на перший план все більше висуваються економічні, фінансові, інтелектуальні та інформаційні ресурси впливу на партнерів та опонентів. Фактори, що затрудняють чи, напроти, полегшують доступ до благ цивілізації, все активніше включаються в арсенал зовнішньої політики. Зростає економізація зовнішньої політики і дипломатії, їх спрямованість на забезпечення економічних інтересів країн та провідних компаній. В сучасних умовах зміцнюється значення багатосторонньої дипломатії і міжнародних організацій як інструментів вирішення комплексних політичних, економічних і глобальних проблем, що породжуються глобалізацією. Поглиблення взаємозалежності в міжнародній сфері ще більше, чим раніше, вимагає від держав пошуку сумісних рішень великих міжнародних проблем, проведення більш відкритої і передбачуваної політики. В той же час глобалізація і маніпулювання її ходом все частіше використовують в якості знаряддя – політичний тиск; інструменти такого впливу багатоманітні – це використання гострої потреби більшості країн світу в іноземних капіталовкладеннях і позичках; встановлення домінування в глобальному інформаційному просторі; використання економічних, інформаційних і воєнно-політичних важелів для вибору необхідних “партнерів” – урядів, готових прийняти умови вирішення міжнародних і внутрішніх проблем, які їм нав'язуються.
Колективне управління і регулювання міжнародних економічних відносин – одна із характерних особливостей міжнародних відносин в післявоєнний період, що є наслідком усвідомлення певного наднаціонального регулювання. Сьогодні їх нараховується велика кількість, включаючи міжурядові і неурядові, ті, що діють в сфері торгівлі, валютно-фінансових і кредитних відносин, промислового розвитку, оточуючого середовища, науково-технічної співпраці та ін., і незважаючи на їх різний статус і рівень всі вони вносять свій вклад у розвиток зв'язків і співпраці між країнами. Деякі організації мають власні повноваження чи навіть значні фінансові ресурси, інші представляють собою певного роду форуми, треті – забезпечують в основному збирання та публікацію статистичних даних, а на протязі останніх двох століть отримали розвиток три основних типи міжнародних організацій:
• 1) адміністративні установи, які займаються спеціальними технологічними задачами;
• 2) організації, які займаються упорядкуванням суперечок та рішень по ним;
• 3) міжнародні організації загального характеру, покликані забезпечити міжнародну безпеку і розвивати співпрацю (в основному економічну).
Європейський Союз (ЄС, Євросоюз)
Інтеграційна організація, головною метою якого є побудова більш тісного союзу європейських держав (ст. 1 Угоди про Європейський союз). Висхідною точкою створення Європейського союзу слід вважати Паризьку заяву 9 травня 1950 р. міністра іноземних справ Франції Р. Шумана, який запропонував поставити все виробництво вугля і сталі Франції і Німеччини під загальне міжнаціональне керівництво. Німеччина підтримала пропозицію Франції і в 1951 р. була підписана Паризька угода про заснування Європейського об'єднання вугілля і сталі (ЄОВС), до складу якого ввійшли шість держав: Франція, Німеччина, Італія, Бельгія, Нідерланди і Люксембург. Діяльність ЄОВС у 1952-1957 pp. була дуже успішною. Новий імпульс європейській інтеграції дав поштовх у 1957 р., коли був підписаний Римський договір, згідно якого були засновані ще два об'єднання – європейське економічне товариство (ЄЕТ) і Європейське товариство з атомної енергії (Євратом). Таким чином, Римський договір об'єднав три товариства в єдиний економічний блок, який до 1992 р. називався європейським економічним товариством, а потім був перейменований на Європейський союз. Наступним етапом у підготовці створення Європейського союзу стало заснування у 1970 р. спеціального механізму для координації зовнішньоекономічної діяльності держав-членів з метою формування європейської зовнішньої політики. Європейська політична співпраця сьогодні – загальна зовнішня політика і політика безпеки Європейського союзі (ЗЗПБ). Розпочинаючи з 1975 р. держави-члени також приступили до розробки сумісних заходів по боротьбі із злочинністю та іншими правопорушеннями: співпраця поліцій та судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО).
Всі сфери і механізми інтеграції на засадах підписаного в Маастрихті (Нідерланди) в 1992 р. Договору про Європейський Союз (Маастрихтського договору) були об'єднані в рамках єдиної інтеграційної організації. В той же час із заснуванням Європейського Союзу створені раніше європейські товариства не припинили свого існування. Європейський Союз, ЄОВС та Євратом, разом взяті, в політико-правовій доктрині, а іноді і в офіційних документах їх називають першою “опорою” Європейського Союзу. В якості другої і третьої “опор” виступають, відповідно, загальна зовнішня політика і політика безпеки (ЗЗПБ) і співпраця поліцій та судових органів в кримінально-правовій сфері (СПСО). Таким чином, з точки зору внутрішнього улаштування Європейський союз – це організація зі складною, комплексною структурою, що складається з трьох компонентів (“опор”): європейські товариства, ЗЗПБ і СПСО, функціонування яких підпорядковується різним по характеру і змісту джерелам права Європейського союзу. Три “опори” Союзу об'єднують один з одним, перш за все, наявність єдиних цілей і принципів, закріплених безпосередньо в Договорі про Європейський союз; єдиний склад держав-членів. Важливою умовою цілісності Європейського союзу також є наявність у цієї організації єдиної системи керівних органів – інститутів Європейського Союзу. По характеру своєї компетенції Європейський Союз виступає як наддержавна (наднаціональна) організація політичної влади, на користь якої держави-члени добровільно обмежили свій суверенітет. Сучасний Європейський Союз – це державоподібне утворення, яке поступово еволюціонувало в сторону повноцінної федерації. В той же час на сучасному етапі Європейський союз зберігає ряд загальних рис з міжнародною (міжурядовою) організацією і конфедерацією держав. Федералізація є головною тенденцією розвитку Європейських товариств і Союзу з моменту їх заснування. Найбільш принциповими досягненнями на цьому шляху являються:
• побудова загального ринку, на основі якого утворений єдиний внутрішній ринок ЄС, тобто простір без внутрішніх кордонів, в якому забезпечується вільне переміщення товарів, осіб, послуг і капіталів;
• побудова економічного і валютного союзу, основою якого слугує єдина грошова одиниця ЄС – євро (в цьому процесі поки що не приймає участь Великобританія, Данія, Швеція, які зберегли в обігу свої національні валюти, а також 10 нових держав – членів ЄС);
• побудова Шенгенського простору і введення єдиної візи для іноземців на основі Шенгенських угод;
• розробка і проведення інститутами Європейського Союзу загальної політики в різних сферах: загальної аграрної політики ЄС, політики конкуренції, імміграційної, транспортної, екологічної політики;
• формування права Європейського Союзу – самостійної правової системи, яка регулює найважливіші сфери суспільних відносин з участю держав-членів, юридичних осіб і рядових громадян;
• введення інституту громадянства Союзу як стійкого правового зв'язку громадян держав-членів безпосередньо з Європейським союзом. Новим комплексним джерелом, в якому закріплені основи правового положення громадян Союзу, виступає прийнята в 2000 р. Хартія Європейського союзу про основі права;
• прийняття законодавства про європейські акціонерні товариства – єдиної організаційно-правової форми юридичних осіб, які слід використовувати для здійснення підприємницької діяльності на всій території Європейського союзу;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення і розвиток міжнародних інтеграційних об'єднань на регіональних просторах глобального світового господарства“ на сторінці 1. Приємного читання.
