Парадигма – це 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як первообраз, зразок, у відповідності з яким бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки-система теоретичних, методологічних та аксіологічних установлень, що сприймаються в якості зразка вирішення наукових задач, які розділяються всіма членами наукової спільноти. Термін “парадигма” в філософію науки в філософію вперше вводить позитивіст Г. Бергман, але адекватний пріоритет у його використанні і розповсюдженні належить Т. Куну. У своєму доробку “Структура наукових революцій” (1962) Т. Кун говорить про можливість виявлення двох основних аспектів: епістемологічного і соціального. В епістемологічному плані парадигма являє собою сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, які виступають в якості зразка наукової діяльності, в соціальному – характеризуються через конкретну наукову спільноту, що розподіляє певні наукові погляди, цілісність і межі якого вона розділяє. Існування парадигми, згідно з Т. Куном, пов'язано з періодом нормальної науки, в межах яких вони виконують проектно-програмну і селективно-заборонену функції. Зміна парадигми здійснюється через наукові революції, що пов'язано із своєрідним переключенням наукової спільноти на нову систему світобачення і цінностей. Критика надмірного психологізму у розумінні парадигми спонукало Т. Куна конкретизувати свою позицію через посередництво поняття “дисциплінарної матриці”, у синонимічно епістемічному контексті парадигми. В структуру дисциплінарної матриці глобалізаційної парадигми входять: символічні узагальнення, що складають формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни; метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння; цінності, що детермінують панівні ідеали і норми побудови і обґрунтування наукового знання. Поняття “парадигми” в пізніших доробках Т. Куна пов'язано у більшій мірі з характеристикою інтегральних соціально-психологічних аспектів наукової спільноти. Разом з тим, в контексті сучасної соціальної філософії поняття “парадигми” є більш продуктивним при описанні еталонних теоретико-методологічних засад наукового пошуку. В сучасну парадигму філософії глобалізації входять наступні різновиди: 1) фактуалістська парадигма (структурний функціоналізм теорій соціального конфлікту); 2) дефіціоністська парадигма (символічний інтеранціонізм, феноменологія, етнометодологія); 3) парадигма соціального біхевіоризму (соціального обміну концепції). Для теорій Т. Куна характерно, що стара і нова парадигми не сумісні, так як нова парадигма розвивається зовсім за іншими законами, повинна підпорядкуватися новим принципам, законам, тенденціям.
Теоретико-методологічні засади міжнародних систем та глобального розвитку зводяться до наступного: 1) виявлення сутності, природи і основних характеристик глобалізації, яка являє собою процес універсалізації, становлення єдиних для всієї планети Земля структур, зв'язків і відносин в різних сферах життя суспільства; 2) глобалізація має складний багаторівневий характер розгортання як соціально-історичного процесу сучасності загальнопланетарного масштабу, так як в межах глобалізації, як об'єктивного і все- охоплюючого інтеграційного процесу, відбуваються: інтеграція та диференціація; універсалізація (морально-етичних цінностей) та уніфікація (у вигляді “вестернізації” у площині масової культури та стандартизації життя); інформатизація та нові аспекти дезінформації (через формування “бажаної” громадської думки) суспільства; 3) зростання взаємозалежності (політичної, економічної, в питаннях безпеки існування) всіх учасників постіндустріального дискурсу, а разом з тим – і рівня напруженості у світі, яка проявляється в антиглобалізаційних виступах та рухах, появі організованого “світового тероризму”, з одного боку, та створення образу ворога за “віссю зла”, – з іншого.
Нерівномірність економічного розвитку країн та розвиненості демократично-правових і громадянських інститутів у різних суспільствах спричиняють як до принципового не сприйняття західних цінностей ліберальної демократії та громадянського суспільства менш розвиненими країнами та спільнотами. Зростання темпу життя та ефективності використання часу (в тому числі й тривалості життя окремого індивіду) у якості негативних наслідків спричиняє до ефекту “футурошоку”, конформізму кризи самоідентифікації та фрагментарності світосприйняття. Глобалізація, як процес, який з кожним наступним обертом викликає гострі суперечності, а відтак спричиняє опір самому собі, перетворюючись на практичну й теоретичну проблему, у якості історичної альтернативи може або: 1) спричинити до принципово нового етапу поступального розвитку людства; 2) або ж призвести до крайньої форми загострення протистояння її учасників, “війни всіх проти всіх” і, зрештою, до світової катастрофи. Попри весь драматизм даного твердження, бажано, щоб глобалізація відбувалася тільки в гуманітарному вимірі, а за всіх інших неоімперських варіантів розділення загальнолюдської спільноти за будь-якими факторами та критеріями нерівності, вона рано чи пізно призведе до краху та катастрофи. З кола тих протиріч, які, з одного боку, уможливлюють подальший розвиток глобалізації як динамічного процесу, а з іншого, – є постійною загрозою стабільності та безпеці існування в світі, можна виокремити їхні три основні рівні: 1) протиріччя на рівні суб'єктів міжцивілізаційних відносин та контактів (найбільше напруження спостерігається між західною та ісламською цивілізаціями); 2) загострення та наростання протиріч в межах самої глобалізації як всеохоплюючого інтеграційного процесу; зокрема йдеться про зростання невдоволення в свідомості європейців порушенням прав і свобод людини в економічній та соціальній сфері, з відповідним акцентуванням уваги на цінностях соціальної справедливості – як в традиційному контексті, так і з огляду на сучасні міжнародні конфлікти у їх “гло- балістському” вимірі несправедливості; 3) протиріччя, пов'язані з фрагментарністю світосприйняття у свідомості, збільшення темпу життя та кризою самоідентифікації як на особистісному рівні, так і на рівні окремих спільнот (Мозговий О. Л.). В контексті синергетичної парадигми концепція філософії глобалізації дає аналітикам, господарським і політичним діячам нову основу, що дозволяє зрозуміти наступне: в якому напрямку розвиваються міжнародні економічні відносини; в якому стані знаходиться економіка країни чи окремого підприємства; позитивні чи негативні наслідки відіграє глобалізація для міжнародної безпеки та економічного розвитку держав чи корпорацій.
Синергетика – міждисциплінарний напрямок наукових досліджень, головною метою якого є пізнання принципів самоорганізації різних систем, включаючи економічні, що передбачає аналіз картини світу, яка складається із сукупності нелінійних процесів. Поняття “синергетики” отримало широке розповсюдження в сучасних наукових дослідженнях і дискусіях останніх десятиріч в сфері методології. В XXI столітті бурхливо розвивається наука синергетика (буквально грецьке слово “синергія” означає сумісні дії, співробітництво) – теорія самоорганізації відкритих систем, тобто систем з певними джерелами енергії, речовини та інформації. Сам термін “синергетика” – давньогрецького походження, означає співучасть, співдію, безперервне співробітництво, сумісне використання. Синергетика в її нинішньому стані робить акцент на таких ситуаціях, в яких структури чи функції систем розвиваються в контексті динамічних змін на рівні мікромасштабів. Зокрема, синергетику особливо цікавлять питання про те, як сама підсистема чи її частини продукують зміни, зумовлені процесами самоорганізації. Синергетика (від грец. – сумісний, узгоджуючий) – напрямок міждисциплінарних досліджень, об'єктом яких є процеси самоорганізації у відкритих системах хімічної, біологічної, екологічної і соціальної природи, предметом синергетики є процеси самоорганізації, тобто спонтанного структурування. У таких системах, що дистанціюються від термодинамічної рівноваги, за рахунок потоку енергії і рівноваги із зовнішнього середовища, створюється нерівновагомість.
Формування синергетичного світопорядку розглядається багатьма вченими як такі парадигмальні зрушення і трансформації, що інтерпретуються в якості найновішої наукової революції, про яку говорив Т. Кун. На нашу думку, синергетична дослідницька стратегія філософії глобалізації представлена багатьма вченими:
• модель, пов'язана з ім'ям Пригожина, який в 1977 р. отримав Нобелівську премію за дослідження в сфері самоорганізації незворотних процесів;
• модель російської школи синергетиків на чолі з С. П. Курдюмовим;
• модель української школи синергетиків (І. Добронравова, В. Бех, В. Воронкова, Н. Спиця).
Термін “синергетика” в обіг увів Г. Хакен (Німеччина), але для становлення синергетики важливе значення мають експериментальні результати, отримані В. Білоусовим і О. Жаботинським. Спираючись на них, бельгійська школа на чолі з І. Пригожіним побудувала першу нелінійну модель синергетики хімічних процесів, заснованих на ідеях нерівновагомої термодинаміки. Становлення синергетичної парадигми привело до відкриття нестійкості: згідно з Г. Ніколісом і І. Пригожіним, ми живемо у світі нестійких процесів, в умовах сильного відхилення від рівноваги, а, згідно з оцінкою І. Пригожіна і І. Стенгерса, саме нерівновагомість породжує “порядок із хаосу”.
В основі будь-якої самоорганізованої системи, якою є і глобалізація, є самоорганізація, яка є феноменом, що властивий виключно людським спільнотам. Із хаосу як енергійного і неупорядкованого саморуху елементів, при вмілому і ефективному керівництві, виникає самоорганізація, що сприяє стабілізації суспільства. Саме ефективне керівництво сприяє переродженню хаотичного управління в управління як “єдиний соціальний організм” (термін В. П. Беха, який укорінився у філософській літературі), в якому кореляційні зв'язки між елементами системи функціонують визначено, впевнено, ефективно.
В основі синергетичної парадигми аналізу глобального розвитку знаходиться особливе відношення до певних явищ і процесів:
• синергетика визначає себе як концепцію неврівновагомої динаміки чи теорію самоорганізації нелінійних динамічних процесів, що детермінують нову матрицю бачення об'єкта в якості складного цілого;
• перехід до неврівновагомого стану встановлює когерентність, яка являє собою один із видів зв'язку: “в рівновазі матерія сліпа, а поза рівновагою – стає адекватною”;
• синергетика досліджує клас систем, які знаходяться за межами кордонів стану термодинамічної рівноваги;
• вводиться поняття “хаосу” як деякої зверхскладної упорядкованості соціуму.
Синергетична парадигма філософії глобалізації акцентує увагу на істинних аспектах реальності, найбільш характерних для сучасної стадії соціальних змін: різноупорядкованості; нестійкості; різноманітності; неврівновагомості; нелінійних співвідношень; темпоральності. Синергетика – це наука, яка вивчає системи із сукупності підсистем (груп елементів) різної природи (електрони, атоми, клітини, органи, люди, соціально-економічні процеси тощо). Предметом їх дослідження являються проблеми динаміки; встановлення рівноваги і взаємодії змінних, які приводять до виникнення просторових і часових структур в макроскопічних масштабах, зумовлених кооперативним ефектом самоорганізації за рахунок переходів хаос – порядок в різних сферах від фізики до соціології та економіки. Структурні просторові переходи із змінами просторових форм (з порушенням просторової симетрії у великих масштабах) є ключовими і відповідають за явища самоорганізації на різних ієрархічних рівнях у живій і неживій природі. Вона проявляється і в соціально-економічних системах. Ця вперше сформульована математиком А. Тюрінгом ідея знайшла обґрунтоване підтвердження як у природних, так і в штучних складних системах. Синергетичне трактування динаміки глобалізації пояснює “хвилеподібний” характер управлінських процесів: “хвилі” виникають тому, що в еволюції дисипативних систем фази зростання упорядкованості чергуються з фазами посилення хаосу. Підйоми і спади “хвиль” характеризують еволюційний тип розвитку управлінської системи, а верхні і нижні “точки перетину” у кожному циклі відповідають моментам нестійкості і вибуху, які змінюють напрямок розвитку системи.
Поступова еволюція глобальної системи являє собою рух в конусі аттрактора. При цьому може відбуватися як інтеграція і підйом розвитку глобальної системи, так її розлад і падіння. Вибуховий процес розпочинається при наближенні до точки біфуркації. Непередбачуваність протікання подій в цьому процесі обумовлюється наявністю різних біфуркаційних гілок, вибір із яких не передбачений раніше, але передбачуваність ця є відносною: вибір біфуркаційної гілки вільний, не обмежений, оскільки обмеженим є число аттракторів і біфуркаційних гілок. В біфуркаційні моменти розвитку глобалізації виникають періоди, коли руйнуються прийняті норми поведінки, наступає свобода вибору, розхитуються застарілі основи і обмеження, зростає хаос, але потім приходить епоха “нормального”, більш-менш плавного розвитку, в якому здійснюється відбір і закріплюються нові форми поведінки. В результаті формується нова соціальна організація, на новому рівні обмежується хаос певним порядком.
Синергетика – сфера науки глобалізації, яка має принципово міждисциплінарний характер: досліджує кооперативні явища в нелінійних неврівновагомих, нестаціонарних відкритих системах. Термін “синергетика” був введений фізиком Г. Хакеном в 1971 р. у зв'язку з вивченням процесів самореалізації в складних динамічних системах. Самоорганізація уявляється як емерджентна властивість системи, а об'єктом її дослідження виступають нелінійні системи. Явище самоорганізації виявляється в самоузгодженості (когерентності) взаємодії підсистеми, яка свідчить про виникнення упорядкованих структур (паттернів) чи навіть нової системи. Виникнення самоузгодженості пов'язано з устремлінням системи до деякого стійкого стану. Цей стан на дискурсі динамічних систем називається аттрактором, що означає багатоманітність. Дослідження Г. Хакена у сфері фізики нелінійних коливальних систем (лазерів), І. Пригожіна в сфері неврівновагомої термодинаміки, праці М. Ейгена у зв'язку з дослідженнями самоорганізації біологічних макромолекул (гіперцикли) на початку 1970-х pp. дозволили сформулювати основні принципи самоорганізації складних систем. Поява нової системи пов'язана з втратою стійкості і переходом висхідної системи в певний стійкий стан, а процес цього переходу носить назву “біфуркація”.
В цьому випадку відбувається зміна структури системи. Зміни, які відбуваються близько до точок нестійкості, залежать від деяких, відносно не багатьох факторів, які називаються параметрами порядку, які визначають поведінку підсистеми динамічної системи і підпорядковують поведінку підсистеми деякій структурі поведінки.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Синергетична парадигма глобального розвитку“ на сторінці 1. Приємного читання.
