В умовах глобальної трансформації управління соціально-економічним розвитком набуває все більш практичної значущості, так як країни з перехідною економікою часто перебувають у стані невизначеності і важко виробити конкретні кроки по виходу країни з кризи: складним системам властива невизначеність поведінки; розмитість просторово-часових кордонів існування об'єкта-події; поліваріантність побудови їх змісту. Глобалізація світової економіки, посилення взаємозв'язків і взаємозалежності країн, необхідність пристосування національних економік до змін у світовому господарстві вимагають в той же час переходу від невизначеності та нестійкості до координації економічної політики промислово розвинутих країн світу та запровадження дієвих методів співробітництва задля міжнародної стабільності.
Мета наукового дослідження: проаналізувати проблеми трансформації сучасного українського суспільства, що розвивається в нових умовах глобалізації, та визначити шляхи і напрямки подолання ризиків, що виникають на цьому шляху, умови досягнення стабільності українського соціуму; визначити проблеми ризиків, які є характерними для всіх країн як посткомуністичного, так розвинутого світу, так всі народи і цивілізації розвиваються у напрямку до планетарної кризи.
Специфічною формою існування цивілізації є її нестійкість. Субординованими елементами загальноцивілізаційної нестійкості по окремим сферам являються наступні: 1) екологічна нестійкість, що є рушійним елементом загальної нестійкості; 2) соціальна нестійкість, яка виражається в крайній бідноті і злиднях, посилення соціальних протиріч у більшості держав; 3) воєнно-політична нестійкість, що проявляється у розповсюдженні ядерної зброї, зростанні розходів на озброєння та армію; 4) демографічна нестійкість, що породжується перенаселенням планети, в результаті чого вона не в змозі забезпечити населення достатнім харчуванням, чистою водою, повітрям, нормальними кліматичними умовами людей; 5) фінансово-економічна нестійкість, яка проявляється у виключній хиткості світових фінансових, фондових, кредитних ринків, курсів акцій, валют; гігантському боргу бідних країн; 6) міжцивілізаційна нестійкість, яка виникла в кінці XX століття як своєрідне протиставлення між носіями західних ліберальних і традиційних східних традицій; 7) моральна нестійкість, яка заключається в перманентному і масштабному падінні цінностей, що зводяться до корупції та інших деструктивних явищ; 8) нестійкість особистого життя, що виражається в порушенні його прав, зростанні злочинності проти особистості, збільшенні терористичних актів.
Філософською і світоглядною парадигмою розуміння соціально- економічного розвитку в умовах нестабільності сучасного соціуму є нелінійне мислення, яке засноване на відмові від традиційних для науки Нового часу принципів простоти, редукціонізму, лінійного приближения, однозначного лапласівського детермінізму. Фундаментальну роль для нелінійного мислення грають альтернативні принципи – постулати теорії самоорганізуючих систем – відкритість, врахування нелінійних ефектів, когерентність, тобто системна самоузгодженість і коеволюція еволюційних процесів. Перевага нелінійного мислення заключається в тому, що воно в значній мірі підвищує експліцитний і прогнозний потенціал при- родничонаукових соціогуманітарних наукових дисциплін. В основі аналізу нелінійного мислення повинно бути суспільство глобальне як тип такого соціального простору, в якому взаємовідносини, що зв'язують індивідів, приймають всесвітній характер. Сучасна епоха характеризується радикальними соціальними змінами, в результаті яких відбувається глибоке втягнення різних сучасних суспільств в глобальну систему взаємозв'язків і взаємозалежностей. Глобалізація соціальних зв'язків перетворює простір і час сучасного існування людей. В глобальному суспільстві відбувається розширення складу його учасників. Міждержавні структури, які до недавнього часу домінували у світі, доповнюються неурядовими організаціями, рухами громадян, ТНК, світовими ринками капіталу, ЗМІ в якості активних його суб'єктів. Розвиток людства визначається технічним прогресом, універсальними законами і цінностями і рухається у напрямку все більш великих політичних і економічних утворень, що в кінцевому рахунку приводить до інтегрованого глобального простору.
Невизначеність – це характеристика буття і універсуму, що вказує на стан невиявленості референтів майбутнього, відображає тип взаємодії, який не має стійкої кінцевої форми. Об'єм і інтенсивність невизначеності корелятивні потенційній повноті всіх можливих змін в межах існуючих фундаментальних фізичних констант. Онтологізація невизначеності пов'язана з прийняттям визначальної інформаційної неоднорідності світу, нерівновагомості взаємодій, ефекту нелінійності (коли локальним причинам відповідають глобальні наслідки). Невизначеності зрощується з проблемою відкритості історичного процесу, конкурує з ідеєю свідомого регулювання, тотального планування і прогнозування майбутнього. Онтологія невизначеності реалізує устремління буття до здійснення всіх його потенцій, що є джерелом новоутворень.
Управління в умовах глобальної системи в умовах нелінійного мислення є надзвичайно складним синергетичним процесом, в який втягнуті всі країни, народи, цивілізації. Глобальна система – це нова інформаційно-технічна, економіко-екологічна, науково-політична і соціокультурна спільнота з її специфічними структурами і процесами, що функціонують і розвиваються в межах людства зі складним переплетінням світогосподарських і міжнародних відносин, що виникають і змінюються по мірі перетворення людьми їх природного і соціального оточення, створення матеріальної і духовної культури, формування індивідуально-особистісних інтересів, загальнолюдських цінностей і загальнозначущих цілей розвитку. Будучи цілісною і в той же час суперечливою, глобальна система складається із ряду підсистем, що розташовані в певному ієрархічному порядку. Ці підсистеми пов'язані поміж собою і здійснюють відповідний вплив один на одну. В той же час, кожна з цих підсистем володіє автономією і здатна функціонувати самостійно, якщо здійснюваний в межах кожної з них розвиток не створює перепон для розвитку інших підсистем. У випадку дисфункціональності будь-якої підсистеми порушується цілісність глобальної системи, проте ці порушення ще не викликають глобальної кризи, постільки автономне існування кожної з підсистем хоча і має вплив ззовні, тим не менше не втрачає своєї самодостатності. Проте, як тільки порушення в одній підсистемі руйнують зсередини її структуру, відцентрові сили різнонаправленої дії є стійкими, що викликає дисбаланс в інших підсистемах, приводячи до хаосу, і загальна поведінка глобальної системи стає не очікуваною.
Глобальна система визначається нездатністю до управління шляхом примусу всіх її елементів і тому є нестійкою. Такий спосіб управління є ефективним лише в екстремальних ситуаціях і може забезпечити стійкість системи ціною значних витрат, негативно впливаючи на можливості саморозвитку систем. Рано чи пізно наступає межа зовнішньому примусу, за яким штучна стійкість системи порушується і приводить до хаосу, дисфункціональності її елементів, дезінтеграції. Природна стійкість системи передбачає таку структуризацію її елементів, коли їх узгоджене функціонування здійснюється на основі внутрішньої здатності до самоорганізації. У цьому випадку порушення в одній підсистемі приводять до переструктуризації окремих елементів системи, які можуть загальмувати їх розвиток, проте не порушуючи їх цілісності. Дезінтеграційні процеси руйнують стійкість соціального і економічного організму: реформи – хворобливо непопулярні і незакінчені; “різногілкова влада” постійно тушить пожари і сперечається одна з одною; країна, змучена хаосом і постійно наступає на одні й ті ж граблі; держава потребує лікування всіх хвороб її організму з клінічним діагнозом – розсіяний склероз, корупційний тромбофлебіт, газово-цінована наркозалежність, судова імпотенція, земельна клептоманія, епідемія особистісного приватного підприємництва; зарплатне недокрів'я, ускладнене дихання правоохоронних органів, президентозалежність тощо.
В сучасних умовах глобалізаційних процесів посилюється глобалізація ризиків, антропологічних катастроф, різноманітних форм дестабілізації і руйнації соціуму у всіх сферах суспільного життя, що детермінується дією турбулентності, тобто хаотичного руху потоків та непередбачуваності при збереженні контрабандних схем платежів та непрозорості державного бюджету з його ручним управлінням. Соціальний хаос, в який втягується вся система, – це стан складної нелінійної соціальної системи, яка самоорганізується на шляху трансформації старих структур, які неадекватно відображають процеси і не можуть задовольнити соціальні та економічні потреби, вбираючи в себе як зародки старих економічних структур, так і формуючи нові параметри порядку, зокрема доведенням громадян до того, що вони перетворилися на “маленьких українців” і “довольствуются малым”: хто гречкою, хто мовою, хто виплатою 1000 гривень, хто перетворенням свободи на шоу, хто боротьбою з корупцією в “низах, а не верхах”. В поняттях ризику і хаосу кристалізуються всі проблеми сучасного українського соціуму, яке є не постіндустріальним і не інформаційним, але ж постмодерним, в якому збираються в одно єдине ціле всі суперечності нашого складного XXI століття.
Ризик стає постійним явищем в сучасному суспільстві ризику в сучасних процесах, опосередкованих діяльністю людини. В зростає роль організаційної свідомості, так як: по-перше, людина сама повинна приймати рішення, щоб забезпечити своє місце в суспільній структурі; по-друге, в умовах антропологічної катастрофи та глобалізації ризиків виживання людини залежить від її самоорганізації; по-третє, так як катастрофи стають повсякденною реальністю та причиною людської помилки, зростає роль і місце людського фактору, який є причиною помилки чи навіть катастрофи, яка перетворюється на руйнівну силу сучасності; по- четверте, необхідно підвищення персональної відповідальності як керівної еліти, так і окремого емпіричного індивіда за все, що відбувається на мікро-макро-мезо рівнях; по-п'яте, у зв'язку з тим, що зростають різноманітні форми дестабілізації і руйнації соціуму у всіх сферах суспільного життя, для чого необхідно підвищення управлінської культури; по-шосте, у зв'язку з тим, що відбувається експансія модернізаційних ризиків, які загрожують природі, здоров'ю, харчуванню у зв'язку з появою модифікованих продуктів.
Сучасний техногенний ризик виникає як наслідок рішень і в локальному, і в регіональному, і в глобальному масштабах – при добуванні, експлуатації, збереженні і знищенні відходів природних ресурсів (нафта, вугілля, вода, повітря тощо). Ризик екологічний – ймовірність деградації оточуючого середовища чи переходу його в нестійкий стан в результаті господарської діяльності, а також надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру. Все це свідчить про те, що ми вступаємо в новий етап людської історії, яка характеризується співіснуванням чотирьох глобально-сумісних факторів: 1) посилення взаємозв'язку всіх частин і елементів організації; 2) накопичення організаційної складності на всіх рівнях і в усіх сферах людської діяльності; 3) зростання невизначеності у функціонуванні і розвитку організацій всіх масштабів; 4) прискорення змін в світі і в середовищі організацій в цілому.
Ризики локальних організацій загострюють ризики глобальної оргсистеми, що приводить до тотальних ризиків. На початку XXI століття виникла ціла низка проблем, пов'язаних з загостренням дезорганізації, що потребує необхідності прийняття заходів по зниженню ризиків. Хаос в нашому суспільстві є наслідком відсутності порядку, дисципліни, організованості, відповідальності, а порушення в соціальній системі зводяться до розхитування системи, дезінтеграції, суперечності, руйнації порядку; появи патології в організаційних відносинах, патології в управлінських рішеннях, патології в управлінських командах. Ми живемо в такий час, який потребує оригінального і новаторського підходу до питань глобального управління і співпраці, відмічалося у доповіді незалежної комісії по глобальному управлінню і співпраці, підготовленої до 50-річчя створення ООН (1995 р.). Глобальне управління – це не глобальний уряд, але так як ми живемо в умовах хаотичного і дезорганізованого світу, який несе нам загрозу, то необхідно виробити таку рівновагу, при якій міжнародні справи велися б з врахуванням інтересів всіх людей планети, а глобальна організація базувалася 6 на загальнолюдських цінностях і відповідала реальностям глобальної багатоманітності.
Криза цивілізацій – це особливий тип кризи епохи глобалізації, так як стаючи глобальною, західна цивілізація надає глобальному процесу характер перманентної кризи. Вирішення однієї проблеми створює декілька інших, нових проблем; кожний вихід із однієї кризи досягається за рахунок загострення іншої. Так, науково-технічна революція дала вихід із замкненого кола економічних криз, але посилала екологічну кризу; вивільнення міжнародних корпорацій від національних перепон створює напругу всередині “соціального ринкового господарства” і висуває проблему всесвітнього уряду, на сьогоднішній день майже не вирішену; темпи імміграції перевищують темпи асиміляції і створюють зростаючу етнічну напругу, а ризик переноситься на членів “концерну вісімки”.
Криза екологічна – це порушення збалансованого розвитку між природою і суспільством, в результаті чого виникають ціле направлені зміни концентрації біогенів (речовин, необхідних для життя) та інших речовин в оточуючому середовищі, а також інші її зміни, в результаті чого порушується стійкість оточуючого середовища. Проте це не тільки зміни оточуючого середовища, які відбуваються під впливом людства, в основному його господарської діяльності, але і вплив зміненої людьми природи на розвиток суспільства і здоров'я людей.
Криза сучасної цивілізації носить одночасно глобальний і парадигмальний характер: глобальний, постільки всі основні сфери і сторони людської життєдіяльності, що фіксується і підтверджується одночасно поняттями “глобальні виклики”; і парадигмальний, постільки людство переживає кризу своїх базових засад і базових цінностей всього світовлаштування, зачіпаючи всі існуючі цивілізаційні моделі. Людська цивілізація на стадії глобалізації наочно демонструє недостатність всіх вироблених нею ціннісних і раціональних форм свого житттєоблаштування. Тому, не випадково XX століття стало століттям краху великих вчень чи утопій – і комуністичної, і ліберально-ринкової, об'явленими її ж адептами “кінцем історії”. Не можна розраховувати і на розуміння майбутнього світу як “панекономіки”, в якому панують інтереси, а не цінності, користі, а не соціальної справедливості. Якщо підтвердиться давній прогноз Й. Шумпетера, що капіталізм прийде до занепаду в результаті своїх успіхів, а не провалів (і російського філософа А. Фурова, який вважає поразку комунізму”початком краху капіталізму”), то доля глобалізації може повернутися неочікуваними результатами. Вже сьогодні люди різних орієнтацій сходяться на тому, що ринкова економіка у тому вигляді, як вона історично склалася, нездатна навіть завдяки змінам “правил гри”, забезпечити бажаний баланс інтересів, а сучасна демократія надзвичайно “хвора” (А. Міхнік), щоб розраховувати на неї як інструмент, здатний вирішити накопичені у світі протиріччя. Тому людство знаходиться у ситуації, коли “на порозі біфуркацій” опинилися і такі цивілізаційні інститути, як ринок і демократія. Характерно, що в своїй Ганноверській декларації (1993) Римський клуб вже наполягає вже не на “межах росту”, а на необхідності зміни всієї системи цінностей, образу життя і споживання розвинутих країн як безпосередньої умови гармонічного розвитку світового порядку.
Поняття парадигмальної кризи має під собою серйозні онтологічні засади, які фіксують потребу вирішення наступних ключових, по суті, антиномічних, проблемних ситуацій: 1) біоеволюція і техноеволюція людства розійшлися між собою настільки, що виникла безпосередня загроза збереженню не тільки природи, але й самого “земного життя”, і справа не лише в одному лише “екологічному виклику”, а в кризі, що охоплює всі сторони і сфери людського буття – економіку, політику, культуру, антропологічні характеристики індивіда; 2) ні ринкова, ні централізована форми господарської діяльності (і економік) в їх історичному вигляді, як говорить В. І. Толстих, не здатні вирішити проблему масової і всезростаючої бідності, поляризації багатих і бідних країн і цілих регіонів світу, що може “підірвати його зсередини” і привести до загибелі; 3) демократична форми житттєоблаштування світу і регуляції соціальних відносин, що склалася і є більш-менш ефективною в рамках національних держав, навряд чи здатна стати основою єдності і цілісності світу, подолати його розхитування і взаємну недовіру, що приводить до конфліктів і зіткнень національно-етнічного походження, що є не менш руйнівним, не говорячи вже про зростаючу силу антиглобалістських рухів.
В той же час в сучасну епоху з'являються екзистенційні ризики, так як техніка аварійна, міста стресогенні, кордони конфліктні, економіка кризова, соціум нерівноваговий, катастрофи стихійні, кризи управлінські, то й ми знаходимося між порядком і хаосом, а все вище перераховане потребує синергії (співробітництва) в епоху глобалізації. Як свідчить аналіз, загальний рівень динаміки соціальної напруги в Україні протягом усього періоду її незалежності не досягав крайніх меж і залишається на рівні середніх показників. Водночас, результати останніх емпіричних досліджень доводять, що вести мову про стабілізацію окресленого процесу ще рано. Тому завдання політиків, учених і громадськості – інтенсивно здійснювати пошук шляхів і механізмів нейтралізації соціально напружених ситуацій, сприяти переходу від хаосу до порядку, сприяти досягненню синергетичної гармонії, виробити концепцію управління розвитком в сучасному глобалізованому суспільстві.
В умовах глобалізації соціально-економічних процесів і переходу в майбутньому до інформаційного суспільства режим управління набуває особливої значущості для досягнення стійкого розвитку і подолання екологічної катастрофи. Проблеми стійкого соціально-економічного розвитку пов'язані з управлінням станом трьох взаємопов'язаних систем – людини, біосфери і соціально-економічної системи. Ключовою компонентою їх функціонування і розвитку є людський фактор, який виступає в якості провідного суб'єкта і об'єкта змін, що відбуваються в суспільстві. Методологічна складність сприйняття концепції стійкого розвитку підсилюється таким чином, що мова йде про необхідність управління станом системного цілого (людина-природа-суспільство), зумовленого, в свою чергу, рівнями гомеостазу трьох ключових систем: 1) організму людини; 2) біосфери; 3) економіки. Для того, щоб триєдине системне ціле зберегло свою стійкість, необхідна підтримка стійкості кожної з перерахованих систем. Для формування стійкості соціально-економічних систем необхідно: 1) досягнення конкурентоспроможності країн, до яких відносяться високорозвинуті країни; 2) досягнення високого рівня концентрації економіки, якої можуть досягнути країни з високою конкурентоспроможністю; 3) формування інтегрованих структур бізнесу, яких можуть досягнути країни з високою концентрацією економіки, на які впливають процеси глобалізації товарних і фінансових потоків.
Таким чином, управління соціально-економічним розвитком та досягнення стабільності в українському соціумі пов'язано з формуванням факторів: 1) політико-правових; 2) економічних; 3) соціокультурних; 4) технологічних. Умови досягнення стабільності в українському соціумі пов'язані з підвищенням ролі економічного фактору, який здійснює значний вплив на процес демократизації суспільства. Демократизація в суспільстві стає можливою у тому випадку, коли економічні зміни приводять до важливих змін в стратифікаційній системі суспільства, впливають на зменшення поляризації суспільства, сприяють економічному добробуту держави. Поняття стабільності означає формування високого рівня інституціоналізації, тобто формування і утвердження демократичних політичних інститутів, консолідацію демократії, співпрацю еліт, подолання кризи в суспільстві – кризи ідентичності, кризи легітимності, кризи участі, кризи проникнення, кризи вирішення конфліктів; подолання нестійкості – економічної, військово-політичної, демографічної, фінансово-економічної, міжцивілізаційної, моральної, що в цілому повинно привести до єдності, цілісності, конструктивності, ефективності, послідовності. Існуючі сьогодні соціокультурні інститути і технології управління повинні бути радикально реконструйовані, так як на наших очах народжується світ глобальної конкуренції, виникає нова хвиля міжетнічних і геополітичних зіткнень. О. Тоффлер в доробку “Метаморфози влади” відмічає, що на сьогодні важливо найшвидше адаптуватися до стрімких змін. Проте як досягти стабільного розвитку? Нинішнє суспільство – це інформаційне суспільство, яке викликане повсюдним розповсюдженням комп'ютерів, турбореактивної авіації, гнучких технологій. В інформаційному суспільстві формуються нові види сімей, стилі життя, нові форми політики, економіки і свідомості. Світ здається машиною, заповнюється нововведеннями, для сприйняття яких необхідний постійний розвиток пізнавальних здібностей. Символи “Третьої хвилі” – цілісність, індивідуальність і чиста, людська технологія. Провідну роль у цьому суспільстві набуває сфера послуг, наука і освіта, що сприяє народженню нової цивілізації, в якій комунікаційний зв'язок створює нові умови для повної життєдіяльності. Зверхновий час покликав до життя новий ресурс – інформацію, яка у XXI столітті стає визначальною.
З'явилося нове поняття “мережа”, що сприяло виникненню мережевої економіки, мережевої логіки, нейтронної мережі, мережевого інтелекту, мережевого графіку.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Управління глобальною системою в умовах нелінійного мислення, невизначеності та альтернативності“ на сторінці 1. Приємного читання.
