Сучасний світ надзвичайно складний і динамічний. Визначальним є посилення процесу глобалізації, тобто збільшення взаємодії економічних, політичних, соціальних, культурних, правових та інших факторів. Зміст глобалізації зводиться до неминучості повної планетарної інтеграції, переходу від безлічі держав, народів, націй і культур до єдиної світової держави. По суті, під терміном “глобалізація” розуміється взаємозв'язок процесів інтернаціоналізації економіки, розвитку єдиної системи світового зв'язку, зміни й ослаблення функцій національної держави, активізації діяльності транснаціональних недержавних утворень, у тому числі таких, як етнічні діаспори, релігійні рухи, мафіозні групи. Основна мета даної наукової монографії – вияснити парадигму глобалізації в контексті сучасних процесів – економічних, політичних, соціальних, культурних. Тому підходи до аналізу глобалізації будуть самі найрізноманітніші – онтологічні, феноменологічні, антропологічні, аксіологічні, метафізичні тощо.
Парадигма – це 1) поняття античної і середньовічної філософії, що характеризує сферу вічних ідей як первообраз, зразок, у відповідності з яким бог-деміург створює світ сущого; 2) у сучасній філософії науки-система теоретичних, методологічних та аксіологічних установлень, що сприймаються в якості зразка вирішення наукових задач, які розділяються всіма членами наукової спільноти. Термін “парадигма” в філософію науки в філософію вперше вводить позитивіст Г. Бергман, але адекватний пріоритет у його використанні і розповсюдженні належить Т. Куну. У своєму доробку “Структура наукових революцій” (1962) Т. Кун говорить про можливість виявлення двох основних аспектів: епістемологічного; соціального. В епістемологічному плані парадигма являє собою сукупність фундаментальних знань, цінностей, переконань і технічних прийомів, які виступають в якості зразка наукової діяльності, в соціальному – характеризуються через конкретну наукову спільноту, що розподіляє певні наукові погляди, цілісність і межі якого вона розділяє. Існування парадигми, згідно з Т. Куном, пов'язано з періодом нормальної науки, в межах яких вони виконують проектно-програмну і селективно-заборонену функції. Зміна парадигми здійснюється через наукові революції, що пов'язано із своєрідним переключенням наукової спільноти на нову систему світобачення і цінностей. Критика надмірного психологізму в розумінні парадигми спонукало Т. Куна конкретизувати свою позицію через посередництво поняття “дисциплінарної матриці”, синонимічно епістемічному контексті парадигми. В структуру дисциплінарної матриці євроінтеграційної парадигми входять: символічні узагальнення, що складають формальний апарат і мову, характерну для конкретної наукової дисципліни; метафізичні компоненти, що визначають найбільш фундаментальні теоретичні і методологічні принципи світорозуміння; цінності, що детермінують панівні ідеали і норми побудови і обґрунтування наукового знання. Поняття парадигми в пізніших доробках Т. Куна пов'язано в більшій мірі з характеристикою інтегральних соціально-психологічних аспектів наукової спільноти. Разом з тим в контексті сучасної соціальної філософії поняття парадигми є більш продуктивним при опису еталонних теоретико-методологічних засад наукового пошуку. В сучасну парадигму євроінтеграції буття входять наступні її різновиди: 1) фактуалістська парадигма (структурний функціоналізм теорій соціального конфлікту); 2) дефіціоністська парадигма (символічний інтеранціонізм, феноменологія, етнометодологія); 3) парадигма соціального біхевіоризму (соціального обміну концепції). Для теорій Т. Куна характерно, що стара і нова парадигми не сумісні: нова парадигма не продовжує відбутися розрив, так як нова парадигма повинна підпорядкуватися новим принципам, законам, тенденціям.
Парадигма глобального розвитку зводиться до наступного: виявлення сутності, природи і основних характеристик глобалізації, яка являє собою процес універсалізації; становлення єдиних для всієї планети Земля структур, зв'язків і відносин в різних сферах життя суспільства; глобалізація має складний багаторівневий характер розгортання як соціально-історичного процесу сучасності загальнопланетарного масштабу: в межах глобалізації, як об'єктивного і всеохоплюючого інтеграційного процесу, відбуваються: інтеграція та диференціація; універсалізація (морально-етичних цінностей) та уніфікація (у вигляді “вестернізації” у площині масової культури та стандартизації життя); інформатизація та нові аспекти дезінформації (через формування “бажаної” громадської думки) суспільства; зростання взаємозалежності (політичної, економічної, в питаннях безпеки існування) всіх учасників постіндустріального дискурсу, а разом з тим – і рівня напруженості у світі, яка проявляється в антиглобалізаційних виступах та рухах, появі організованого “світового тероризму”, з одного боку, та створення образу ворога за “віссю зла”, – з іншого. Нерівномірність економічного розвитку країн та розвиненості демократично-правових і громадянських інститутів у різних суспільствах спричиняють як до принципового не сприйняття західних цінностей ліберальної демократії та громадянського суспільства менш розвиненими країнами та спільнотами. Зростання темпу життя та ефективності використання часу (в тому числі й тривалості життя окремого індивіду) у якості негативних наслідків спричиняє до ефекту “футурошоку”, конформізму кризи самоідентифікації та фрагментарності світосприйняття. Глобалізація, як процес, який з кожним наступним обертом викликає гострі суперечності, а відтак спричиняє опір самому собі, перетворюючись на практичну й теоретичну проблему, у якості історичної альтернативи може або: 1) спричинити до принципово нового етапу поступального розвитку людства; 2) або ж призвести до крайньої форми загострення протистояння її учасників, “війни всіх проти всіх” і, зрештою, до світової катастрофи. Попри весь драматизм даного твердження, бажано, щоб глобалізація відбувалася тільки в гуманітарному вимірі, а за всіх інших неоімперських варіантів розділення загальнолюдської спільноти за будь-якими факторами та критеріями нерівності, вона рано чи пізно призведе до краху та катастрофи. З кола тих протиріч, які, з одного боку, уможливлюють подальший розвиток глобалізації як динамічного процесу, а з іншого, – є постійною загрозою стабільності та безпеці існування в світі, можна виокремити їхні три основні рівні: а) протиріччя на рівні суб'єктів міжцивілізаційних відносин та контактів (найбільше напруження спостерігається між західною та ісламською цивілізаціями); 6) загострення та наростання протиріч в межах самої глобалізації як всеохоплюючого інтеграційного процесу; зокрема йдеться про зростання невдоволення в свідомості європейців порушенням прав і свобод людини в економічній та соціальній сфері, з відповідним акцентуванням уваги на цінностях соціальної справедливості – як в традиційному контексті, так і з огляду на сучасні міжнародні конфлікти у їх “гло- балістському” вимірі несправедливості; в) протиріччя, пов'язанні з фрагментарністю світосприйняття у свідомості, збільшення темпу життя та кризою самоідентифікації як на особистісному рівні, так і на рівні окремих спільнот (Мозговий О. Л.).
За визначенням ООН, глобальний розвиток – це загальний термін, що позначає усе більш складний комплекс трансграничних взаємодій між фізичними особами, підприємствами, інститутами і ринками, що виявляється в розширенні потоків товарів, технологій і фінансових засобів, у неухильному зростанні й посиленні впливу міжнародних інституцій, громадянського суспільства, у глобальній діяльності транснаціональних корпорацій, у значному розширенні масштабів трансграничних комунікаційних та інформаційних обмінів, насамперед через Internet, у трансграничному перенесенні захворювань і екологічних наслідків і в усе більшій інтернаціоналізації певних типів злочинної діяльності. Під глобалізацією можна розуміти поступове перетворення світового простору в єдину зону, де безперешкодно переміщуються капітали, товари, послуги, вільно поширюються ідеї і пересуваються їхні носії, стимулюючи розвиток сучасних інститутів, шліфуючи механізми їхньої взаємодії.
Інституції глобального розвитку – це утворення міжнародного правового і культурно-інформаційного поля, інфраструктури міжрегіональних, у тому числі інформаційних обмінів. Сьогодні дати чітке і єдине визначення глобалізації складно, різні питання цього процесу є предметом вивчення багатьох наук, кожна з яких має свій дискурс. Крім того, необхідно прийняти до уваги, що глобалізація є історичним процесом, що розвивається протягом сторіч і цей ще незавершений.
Особливостями глобального розвитку в умовах XXI ст. є кілька основних факторів, серед яких слід виділити наступні: 1. Системна цілісність світу як посилення взаємозв'язку між центром і периферією та посилення впливу сильних держав. 2. Зростаюча глобальна стратифікація, що пов'язана з поділом світу на багаті (28) та бідні (160) держави, серед яких більше мільярда людей використовують менше одного долара на день, 826 мільйонів недоїдають, майже мільярд не має доступу до чистої води. 3. Технологічна диференціація, що розвивається в умовах постіндустріального, індустріального та інформаційного суспільства. 4. Системна вестернізація, яка охоплює всі сфери життя, поширюючи швидкими темпами явища “макдональдизації”, західного способу життя та гомогенізації культур. 5. Значне зростання прямих інвестицій. Глобальні трансформаційні процеси, зокрема в країнах з перехідною ринковою економікою, надзвичайно посилили роль теорії, яка адекватно відображала 6 складність радикальних змін, що відбуваються у світовому господарстві.
У звязку з глобальним розвитком було розроблено Цілі Розвитку Тисячоліття – перелік цілей в сфері розвитку людства, сформульовані в Декларації Тисячоліття, складаються із 8 цілей, 18 задач і 48 індикаторів, які дозволяють фіксувати виконання задач і досягнення цілей. В Декларації вказуються конкретні строки (2015, 2020, 2025), в контексті яких повинні бути досягнуті поставлені цілі в сфері боротьби з голодом, бідністю, хворобами, погіршенням стану оточуючого середовища, неграмотністю, дискримінацією у відношенні жінок. В Декларації перерахований цілий ряд обов'язків в сфері захисту прав людини, розумного правління і демократії.
Цілі Розвитку Тисячоліття в умовах глобального розвитку:
• 1) ліквідація крайньої бідності і голоду до 2025 р.;
• 2) забезпечення можливості дітям пройти повний курс початкової середньої освіти до 2015 р.;
• 3) ліквідація нерівності в сфері початкової і середньої освіти між чоловіками і жінками;
• 4) скорочення дитячої смертності;
• 5) покращення охорони материнства;
• 6) боротьба з Снідом, малярією та іншими захворюваннями;
• 7) забезпечення екологічної стійкості;
• 8) формування глобального партнерства в цілях розвитку.
Міждержавна координація та регулювання міжнаро дних відносин полягає в добровільному прийнятті різними країнами зобов'язань і загальних правил у галузі економічних зв'язків. Розвиток світового господарства засвідчує, що основними передумовами становлення та розвитку системи координації міжнародних економічних відносин стали такі фактори:
• 1) необхідність лібералізації міжнародної торгівлі через зниження митних тарифів;
• 2) розпад колоніальної системи та забезпечення економічного розвитку колоніальних країн, які зумовили перебудову світогосподарських відносин, встановлення нового економічного порядку;
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ПІСЛЯМОВА“ на сторінці 1. Приємного читання.
