Актуальність дослідження проблем економічної антропології зумовлено тим, що на сучасному етапі соціально-економічних трансформацій в Україні виникає необхідність у формуванні цілісного економічного мислення, яке було 6 підґрунтям для формування дійсно наукової політики як “мистецтва можливого”. Це сприяє самоідентифікації українського суспільства, становленню цивілізованого громадянського суспільства, правової держави, яка могла 6 захистити громадянина. Гуманістична спрямованість економічної антропології як провідного соціального мотиватора суспільства ще недостатньо усвідомлюється в сучасних умовах. При цьому нереалізований особистісний потенціал може обернутися суспільною відчуженістю, авторитарністю.
Саме актуальність розробки і практичного впровадження в життя гуманістичної сутності економічної антропології об'єктивно детермінує необхідність кардинальних змін у суспільстві. Проблема філософсько-антропологічних засад економічної антропології є однією з актуальних у соціальній філософії. Економічна антропологія як науковий напрям і дисципліна виникла в 1970-х pp. на межі економічної й антропологічної наук. Труднощі методологічного обґрунтування цієї дисципліни пов'язані з тим, що остання являє собою ще недостатньо сформований дослідний напрям у рамках філософії. Ця галузь знань перебуває на стадії пошуку власних світоглядних і методологічних засад. Необхідність пошуку нових підходів зумовлена тим, що філософське осмислення людини і суспільства не може бути адекватним без залучення економічної антропології. Проте методолого-гносеологічні засади і власний предмет цієї дисципліни, а також те, у якому відношенні вона знаходиться до сучасної економічної теорії, – усе це питання, які потребують подальшого обговорення й уточнення. Труднощі в уточненні економічною антропологією методологічних засад мають, як мінімум, такі причини.
В Україні економічна антропологія з'являється тоді, коли втрачає свою силу марксистсько-ленінська соціально-економічна теорія. Немає потреби спеціально підкреслювати, що нові ринково-економічні відносини потребують нового концептуального апарату. Предмет економічної антропології – практична діяльність, що розглядається переважно в соціальному та антропологічному вимірах. Традиційне визначення людської практики потребує в сучасних умовах розширення й уточнення: у нього мають бути включені і такі важливі орієнтири практичної життєдіяльності, як користь та ефективність. Об'єктом дослідження економічної антропології слід назвати детермінанти та закономірності господарської діяльності людини, методологічні й антропологічні презумпції економічних теорій та імпліцитно охоплюючу концепцію раціональності, що задає модель “економічної людини”, які розвиваються в контексті взаємодії економіки і культури. Істотною відмінністю всіх антропологічних моделей економічної антропології виступає раціонально організована поведінка, оскільки економіка й антропологія істотно зближують одна одну. У дослідженнях Дж. Локка, Б. Мандевіля, А. Фергюсона, Д. Юма, А. Сміта людина позиціонується як складне “поєднання різних афектів”. Виходячи з цього, вибудовується соціальна психологія, яка пояснює поведінку людей. До цієї ж антропологічної парадигми належить і модель “егоїстичного індивіда”, що використовується А. Смітом у філософсько-етичному вченні і в його економічній теорії. Опис ринкових закономірностей базується на всебічному врахуванні гри інтересів всіх сторін, що беруть участь в економічному процесі: власників землі, підприємців, буржуазії, торговців і робочих. Філософія англійського сенсуалізму включає в себе ряд філософсько-антропологічних передумов антропологічної моделі homo economicus, згідно з якою, людина діє з уявлень розрахунку, користі, економічності внаслідок своєї природи. Інше уявлення про роль раціональності в економічній поведінці і мотивації такої поведінки імпліцитно наявне в соціально-філософських теоріях континентального лібералізму (А. Сен-Сімон, Базар, Анфантен, О. Конт).
Для теорії “індустріалізму” А. Сен-Сімона, зокрема, характерним є всеохоплюючий “сцієнтизм”: уявлення про принципову можливість реконструкції структури держави на основі наукових інженерних принципів, прагматична концепція соціальних інститутів, своєрідний культ природничо-наукового і технічного мислення. Невід'ємною ознакою інженерного підходу до управління економічними процесами виступає свідоме планування, контроль і управління всіма без винятку соціальними процесами. Поняття “раціональності” в економічних теоріях слід простежити в контексті таких напрямів: оптимізація, усвідомленість, взаємоузгодженість і несуперечливість системи переваг, цілеспрямованість, формалізм (нейтральність у відношенні змісту цілей) і антипсихологізм (незалежність від процесів формулювання вибору). Дві останні характеристики дослідники традиційно відносять до негативних елементів, які більше окреслюють межі економічного поняття раціональності, ніж його змістовні властивості. Раціональну поведінку в традиційному для соціальних наук змісті слід кваліфікувати як таку, що приводить дану систему до збереження і збільшення її гомеостазу. Аналогічних поглядів дотримується Г. Саймон у теорії “обмеженого вибору”, згідно з яким, момент рівноваги (гомеостазу) будь-якої системи та її пристосування до середовища є нейтральним відносно оптимальної поведінки, постільки рівновагомий стан ще не означає оптимального стану. Згідно з поглядами лауреата Нобелівської премії М. Але, визначення економічної раціональності формулюється таким чином, що індивід сам знає і визначає власні цілі й оптимальні способи їх досягнення. Згідно з цією теорією, евристична цінність цього поняття базується на гіпотезі, що будь-який споживач віддає перевагу тому, що вважає для себе необхідним. Інша важлива складова економічної раціональності – поведінська цілеспрямованість, яка трактується як результат свідомих цілераціональних індивідуальних дій.
Вперше ця установка була сформульована К. Менгером, і згодом набула свого розвитку у працях представників неоавстрійської школи Й. Шумпетера. Цілераціональність визнається і як прагнення до максимальної користі (Джевонс), і як прагнення до найкращого задоволення своїх потреб (Менгер), а також у вигляді “переваг” і цілей. Модель “економічної людини” можна знайти в маржиналістських теоріях “максимальної корисності” (Хікса, Самуельсона, Фішера, Девенпорта), які намагалися витіснити будь-які психологічні імплікації економічної науки за її межі, яку сьогодні займає інше поняття переваги чи вибору. Аналіз свідчить, що економічна діяльність має базуватися на антропологічних, духовно-етичних, аксіологічних засадах, що свідчить про те, що людина ніколи не виступає чистим агентом економічної діяльності, але й володіє специфічним “соціальним тілом”, яке свідчить про специфічну економічну культуру людини і суспільства. Методологічні вимоги до антропологічної моделі економічної раціональності зводяться до такого: а) конструктивність; 6) символічність; в) ідеалізація; г) інструментальна функціональна значущість. В антропологічній моделі економічної раціональності діють три її інваріантних компоненти: інформаційний, мотиваційний, обчислювальний. Епістемологічне припущення про характер і природу раціональності імплікований у конкретних економічних теоріях: а) раціональність як максимізація корисності (неокласичний напрям); б) обмежена раціональність (Г. Саймон); в) практична раціональність (П. Бурдье); г) цілераціональність (М. Вебер). Базовими атрибутами економічної раціональності слід назвати: а) раціональну організацію вільної праці на підприємстві чи в організації; 6) нормування чи облік господарської діяльності; в) орієнтацію на товарний ринок; г) відокремлення підприємства від домашнього господарства.
В основі економічної антропології – дослідження національної та етнокультурної специфіки економічних структур і процесів (форм власності, техніки, форм обміну). Це концепція людського (соціального) капіталу. Передумови появи сучасної концепції людського капіталу в економічній антропології пов'язані, у першу чергу, з тенденціями становлення нового, постіндустріального суспільства: розвитком науково-технічного прогресу і новим етапом науково-технічної революції, соціальною, економічною і структурною перебудовою вітчизняної економіки, необхідністю виходу із фінансової кризи та зростанням якості удосконалення трудових ресурсів, прискоренням темпів нематеріального накопичення. Тому не випадково цю концепцію слід віднести до комплексу теорій постіндустріального суспільства, коли власник своєї праці стає власником “нових” економічних ресурсів – знань, кваліфікації, досвіду, інформації. Витоки концепції людського капіталу слід знайти у працях У. Петі, А. Сміта, Д. Ст. Мілля, Ж.-Б. Сея, Н. Сеніора, Л. Якоба, К. Маркса, Ф. Ліста, I.E фон Тюнена, У Багехота, Е Енгеля, Е Сіджвіка, Л. Вальраса, І. Фішера. У. Петі ще у XVIII ст. вперше намагався оцінити грошову вартість виробничих властивостей людської особистості. А. Якоб у Росії в 1812 р., використовуючи поняття “недоотриманого” доходу, вирахував порівняльні витрати від найму працівника і кріпосного. Сучасна теорія людського капіталу виникла у 50-60-ті pp. XX ст. в рамках Чиказької економічної школи. З-поміж її засновників – Г. Беккер, який сформував свою концепцію людського капіталу у праці “Людський капітал” (1964 р.). Одним із найбільш цікавих напрямів розвитку цієї концепції є концепція “аналізу людських ресурсів” Е. Флемхольця, М. Александера, Р. Вудрафа, Д. Боуероса. Саме ж поняття одним із перших ввів А. Сміт, який вважав, що людський капітал – це накопичення знань і вмінь членів суспільства, які дають право на отримання доходу. При цьому, А. Сміт включав у поняття фіксованого капіталу майстерність і корисні здібності людських істот. Це визначення близьке до сучасного, згідно з яким, людський капітал є сукупністю знань, практичних навичок і творчих здібностей працівників, а також моральних цінностей, культури праці і загального підходу до праці. Як вважає І. Гійот, людський капітал складається із набутих знань, навичок, мотивацій, енергії, якими наділені людські істоти і які можуть використовуватися впродовж певного періоду часу з метою виробництва товарів і послуг. Ряд дослідників виокремлюють такі види людського капіталу: а) капітал, втілений у людях, а речова частина людського капіталу (витрати на виховання до 14 років); б) не речовий капітал – не речова частина людського капіталу (загальна освіта, спеціальна підготовка, охорона здоров'я, переміщення робочої сили).
Ця класифікація базується на виокремленні базових напрямів і форм інвестування людського капіталу. До найважливіших форм вкладень в людський капітал належать витрати на освіту і накопичення професійного досвіду, підготовку на виробництві, охорону здоров'я і медичне обслуговування, забезпечення географічної і професійної мобільності, організацію пошуку інформації про ринкову кон'юнктуру, вакансії, доходи, народження і піклування про дітей. Концепція людських відносин – напрям загальної теорії управління, що виник на початку XX ст. в американській емпіричній соціології, основоположником якої є Е. Мейо, який обґрунтував важливість неформальних стосунків та неформального лідерства в малих соціальних групах (хоторнський експеримент). Концептуальними засадами людських відносин теорій є людський чинник у структурі малих неформальних груп, механізми їх функціонування, стимули спільної діяльності, у центрі яких перебуває аналіз відносин людини і групи, структури мотивації поведінки, ціннісних орієнтацій індивідів у процесі спільної трудової діяльності, латентних чинників ефективної роботи трудових колективів тощо. Людина, згідно з концепцією людських (соціальних) ресурсів, є не тільки працівником, що керується матеріальною зацікавленістю, а й особистістю, зацікавленою в гарних міжособистісних стосунках, сприятливій морально-психологічній атмосфері, моральних стимулах до праці тощо.
Антропологічні й аксіологічні засади економічної діяльності є нередукованим феноменом господарської практики. Індивід ніколи не є чистим агентом економічної дії, він з неминучістю занурений у соціокультурне, національне та релігійне середовище життєвих звичок і певного способу дій. Реалії сучасного економічного життя поступово виробляють комплекс уявлень про економічну культуру, яка, згідно з рядом ознак, відрізняється від класичного (веберівського) поняття “капіталістичного духу”, оскільки, будучи багатошаровим “соціальним тілом” економічної людини, це утворення існує поза жорсткими конфесійними і національними рамками. У цьому контексті емпіричне поняття Homo economicus як психологічний образ людини в економічній теорії репродукує свій евристичний потенціал, не даючи змоги досліднику відриватися від доступних безпосередньому спогляданню економіко-культурних реалій. Наявність антропологічних передумов економічних теорій обгрунтовує методологічну своєрідність і власне предметну сферу економічної антропології, в основі якої має лежати моральна економіка чи моральна антропологія.
Система особистісних смислів зумовлюється ціннісними орієнтаціями, які складають смисл життя. Бути особистістю – бути стурбованою проблемами людського існування: “хто є я”?, “що я повинен?” “на що я можу надіятися?” Саме відповідь на ці питання можна знайти в метафізиці людини, яка майже не розроблялася в нашій соціально-філософській літературі. Метафізиці людини початку XXI століття характерні два принципи: 1. Меліоризм як тенденція до покращення і перетворення світу, в якому О. Введенський вбачав особливе розуміння смислу життя, подолання крайнощів песимізму і оптимізму. 2. Антропологізм, або тенденція до виправлення і вдосконалення людської природи, пізнання таємниці людини, її смертності і безсмертя. Меліоризм та антропологізм – це граничні світоглядні універсали, які сприяють розумінню і осягненню духовності, усвідомленню автентичних духовних національних ідеалів. Одухотворена таємниця майбутнього, мабуть, утому, щоб гармонія стала головною ланкою в житті людей в усіх її гранях: у взаєминах людини з собою, людини з суспільством; людини з природою та іншими людьми. За образним висловом К. Ясперса, сучасну епоху правомірно визначити терміном: “осьовий час”, бо саме на рубежі тисячоліть закладається матриця розвитку суспільства на прийдешнє тисячоліття.
Творцем і носієм майбутнього цивілізованого суспільства повинна стати особистість, здатна подолати етнічну і соціальну замкнутість, а, отже, здатна жити у ритмі тисячоліть. (Г. Башляр). Таким чином, метафізичні виміри людського буття направлені на те, щоб осягнути кризове існування людини, проблеми зруйнованості особистості і свідомості, необхідності перебудови своєї сутності згідно з ідеалами істини, добра, краси. Самопізнання шляхів вибору індивідом себе як суб'єкта моральної, естетичної і духовної дії, націленості на вищі “метабуттєві” цінності життя становить процес самореалізації, самоудосконалення, самотворчості, який робить місточок від процесів матеріального самоствердження у бутті кризового соціуму до духовних вищих екзистенційних станів. Останні роблять людину людиною і сприяють позитивному самовизначенню, автентичному самоздійсненню і самостворенню, процесу, від якого залежить як доля “розгубленого суспільства” так і доля “розгубленої людини”, яка повинна повернути свою втрачену сутність, щоб стати собою – найвищою цінністю, активізуючи всі механізми цілісного осмислення себе і світу у всій їх тотальності.
“Антропологічна катастрофа” є тотальною, остільки вона охоплює всі аспекти людської життєдіяльності – економіку, політику, духовну сферу, соціальну політику, культуру, екологію, міжнародні стосунки, сім'ю. Тому в умовах кризи починають давати тріщини і розвалюватися нежиттєздатні структури, протиприродні утворення, соціальні химери, утопічні проекти, імперії, поліетнічні утворення. Всезагальна дезінтеграція – це об'єктивний цивілізаційний процес, якому неможливо серйозно протидіяти, якщо не виробити реалістичної стратегії національного розвитку, в основі якої укріплення метафізичних вимірів людського буття.
Конструктивність, символічність, ідеалізація та інструментальний статус як методологічні вимоги до антропологічної моделі Homo economicus, що дають змогу провести найважливішу методологічну дистинкцію – розрізнити два поняття Homo economicus: якщо перше передбачає Homo economicus у вигляді суто теоретичної моделі, суми антропологічних передумов і припущень, то у другому випадку мова йде про тип особистості, з відповідною поведінкою, здібностями, схильностями і ціннісними перевагами. Друге поняття є “психологізованим” варіантом висхідної моделі, яка стосується його як концептуальне поняття його емпіричної реалізації, що детермінує відмінності логічного й онтологічного статусу. Те, як дійсно працює і функціонує раціональність Ношо economicus, може розходитися з тими концептуальними умовами і теоретичними приписами, які сформульовані в рамках відповідної концепції як антропології творчості. Епістемологічні припущення про характер і природу раціональності, імліковані в економічних теоріях, при вивченні відтворюють загальну фундаментальну передумову: існує апріорна і принципова “інтелігібельність” ринкових механізмів, закономірностей і взаємозв'язків, що стосовно практичної господарської діяльності означає принципову можливість максимально раціональної орієнтації в ринковому економічному середовищі. Суб'єктні структури раціональності, тобто правила, норми і процедури, які використовуються “економічною людиною” у процесі прийняття рішень і вибору переваг, конгруентні і корелятивні внутрішнім об'єктивним закономірностям ринкового механізму. У цьому здобуває вираження своєрідний “антропний принцип” сучасної економічної теорії. Іншими словами, базові конститутиви економічної раціональності структурно збігаються з раціональним внутрішнім облаштуванням самих матеріальних ринкових механізмів.
Саме економічна антропологія як нова навчальна дисципліна базується на чотирьох основних синтезах наукового знання, у контексті яких відбувається новий підхід до теоретичної економії, що полягає в посиленні світоглядного, філософського, соціологічного, історичного підходів та використанні таких видів синтезу: онтологічний синтез; методологічний синтез; аксіологічний синтез; прагматичний чи проблемно орієнтований синтез. Економічна антропологія включає в себе такі її підструктурні частини чи елементи: економічну онтологію; економічну гносеологію; економічну аксіологію; економічну праксеологію; економічну феноменологію.
• 1. Економічна онтологія звертається до проблеми економічної сутності людського буття, що розкривається через категорію економіки, яка дорівнює: а) економіка = вартість; б) економіка = вартісне господарювання; в) економіка = ринкове господарювання; г) економіка = конкурентне господарювання. Будь-яка ринкова економіка є обов'язково ринковою системою; це приватний випадок господарства, що являє собою вартісне господарство; це ведення свого дому, що включає і хримастику, орієнтовану на накопичення багатства. Іншими словами, економічна онтологія є соціальна онтологія, що розкривається через відносини господарювання і природокористування. Вона вивчає економічне буття людини і суспільства (як сукупної людини), яке розкривається через відтворення систем життєзабезпечення, тому в контексті філософії економіки ставиться знак рівності між економікою і господарством. Іншими словами, економіка може бути ринковою і неринковою, ціновою і неціновою, конкурентною і кооперативною, капіталістичною і соціалістичною, плановою і стихійною. У цьому випадку “економічна цивілізація” й “економічна формація” можуть бути названі “цінова економічна цивілізація” чи “цінова економічна формація”. У цьому випадку атрибут “економічна” і атрибут “господарювання” є синонімами. Проблеми філософсько-онтологічної онтології: взаємодія об'єкта і суб'єкта економічної діяльності; співвідношення приватизаційної та соціалізаційної тенденцій реально-практичного функціонування економіки; динаміка внутрішнього духовного світу господарюючого суб'єкта; закони взаємозв'язку з іншими сферами суспільства; формування та функціонування економічної культури; економіка і моральність; техніка – людина – суспільство.
• 2. Економічна гносеологія покликана розкрити особливості методології пізнання економічної реальності (економічного буття). Саме філософія економіки покликана уточнити гносеологічний інструментарій принципів економічного пізнання, доповнивши новими принципами, що пояснюють нові явища і процеси. Економічна гносеологія не тільки вивчає форми економічного пізнання, особливості економічного мислення, але й виконує функцію критики основ економічної рефлексії в тих чи інших теоріях. Питання філософсько-економічної гносеології: класифікація господарсько- економічних укладів, співвідношення приватизаційної та соціалізаційної тенденцій розвитку економіки і суспільства в цілому; зв'язок економіки з політикою, мораллю, правом; економічної свідомості з іншими формами суспільної свідомості; пізнання сутності економічних законів.
• 3. Економічна аксіологія вивчає природу економічних цінностей, їх місце в реальності та структурі ціннісного світу, зв'язок різноманітних цінностей поміж собою, з економічними і соціальними факторами та структурою особистості; проблеми суспільної і прагматичної вигідності, відображення економічних інтересів в ціннісних відношеннях. До економічних цінностей належать вартість, споживча вартість, корисність, ефективність тощо. Наприклад, вартість є економічна цінність, що регулює певні відносини економічного буття, що просякнуте ціннісними відносинами, а тому є аксіологізованим буттям.
• 4. Економічна праксеологія досліджує прагматику в системі економічних відносин, розкриває статусність і особливості процедурного знання в економіці. Проблеми економічної праксеології відображають не тільки джерела проблем конкретної економіки, форми їх вирішення, але і місце їх у взаємодії з модусами економічного буття, що відображають більш глибинні, істотні процеси соціально-економічного розвитку. В економічній праксеології на передній план виходять проблеми економічних теорій нижчого рангу, пов'язаних з організаційними формами, регіональною специфікою, оргпроектуванням, науковою організацією праці, її стимулюванням.
• 5. Економічна феноменологія являє собою філософську рефлексію над особливостями організації сучасного економічного знання. Онтолого-орієнтовані економічні теоретичні системи, характерні для Сміта, Рікардо, Маркса, змінилися феноменологоорієнтованими економічними системами Кейнса, Фрідмана, Хайека та ін.
Основними масштабами, метою, суб'єктом, засобами і механізмом розвитку та реалізації економічної антропології як наукового напряму XXI ст. є такі: масштабом виміру в його предметному полі виступає людина як соціалізуюча індивідуальність, особистість, здатна до реалізації творчості та персональної відповідальності в напрямі утвердження прогресивного розвитку людства; метою розвитку філософії економіки виступає розвиток людини через посередництво її свідомості і здібностей, спрямовані на створення проектів якісного іншого буття; суб'єктом економічної антропології виступає людина як господарюючий суб'єкт, що цілісно перетворює себе і своє середовище проживання на моральних засадах; засобами філософії економіки виступають стійкий господарський розвиток і соціально орієнтоване управління, що недопускає катастрофічних сценаріїв, які базуються на коеволюції людини, суспільства і природи; механізмом (інструментом) реалізації економічної антропології є соціальне партнерство як добровільно-свідома сумісно-розподільна участь рівноправних господарюючих суб'єктів у концептуально (цілісно) усвідомленому творчому розвитку через об'єднання своїх інтелектуально-духовних, фінансових, матеріально-трудових та інших ресурсів.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Сучасні міжнародні системи та глобальний розвиток» автора Соснін О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Економічна антропологія як теоретична засада формування нової економічної культури та економічного мислення в умовах глобального розвитку“ на сторінці 1. Приємного читання.
