Поняття звукової культури мовлення.
Формування звукової та звуко-складової сторони мовлення в онтогенезі
Звукова культура мовлення – поняття досить складне і широке, воно включає в себе фонетичну та орфоепічну правильність мовлення, виразність його та чітку дикцію.
Виховання звукової культури мовлення передбачає (А. М. Бородич, О. І. Максаков, Μ. Ф. Фомічова):
• формування правильної звуковимови та слововимови, для чого необхідний розвиток мовленнєвого слуху, мовленнєвого дихання, моторики артикуляційного апарата;
• виховання орфоепічно правильного мовлення – уміння говорити відповідно нормам літературної вимови. Орфоепічні норми охоплюють фонетичну систему мови, вимову окремих слів і груп слів, окремих граматичних форм. У склад орфоепії входить і наголос;
• формування виразності мовлення – володіння засобами мовленнєвої виразності передбачає уміння користуватися висотою та силою голосу, темпом і ритмом мовлення, паузами, різноманітними інтонаціями;
• вироблення дикції – чіткої, зрозумілої вимови кожного звуку та слова окремо, а також фрази в цілому.
У звуковій культурі мовлення виділяють два розділи: культуру мововимови та мовленнєвий слух.
Фонетика, яка вивчає звукову сторону мовлення, розглядає звукові явища як елементи мовної системи, які слугують для втілення слів і речень у матеріальну звукову форму.
Українська мова має складну звукову систему. Звукові одиниці характеризуються з точки зору утворення звука (артикуляційні властивості мови), звучання (акустичні властивості) та сприймання (перцептивні якості). Усі ці фактори взаємопов'язані.
Д. Б. Ельконін зазначав: „Оволодіння звуковою стороною мовлення включає два взаємопов'язаних процеси: формування у дитини сприймання звуків мови, або, як його називають, фонематичного слуху, та формування вимови звуків мовлення”[1].
Виховання звукової культури мовлення передбачає два напрямки роботи:
• розвиток мовленнєворухового апарату (артикуляційного, голосового, мовленнєвого дихання) і на цій основі формування правильної вимови звуків, слів, чіткої артикуляції;
• розвиток сприймання мовлення (слухової уваги, мовленнєвого слуху, основними компонентами якого є фонематичний, звуковисотний, ритмічний слух).
Звукові одиниці мови розрізняють за їх роллю у мовленні. Одні, поєднуючись, утворюють слова. Це лінійні (тобто розташовані в лінію, одна за одною) звукові одиниці: звук, склад, фраза. Тільки у певній лінійній послідовності поєднання звуків стає словом, набуває певного смислу.
Інші звукові одиниці, просодеми, – надлінійні. Це наголос, елементи інтонації (мелодика, сила голосу, темп мовлення, тембр). Вони характеризують лінійні одиниці та є обов'язковою ознакою усного мовлення. Просодичні одиниці беруть участь у модулюванні артикуляційних органів.
Основою формування вимовних навичок є поступовий перехід від грубих акустичних і артикуляційних формулювань до тонкіших. Становлення ж інтонаційної системи є одним із аспектів розвитку звукової сторони мовлення. Оволодіння звуковою системою мови відбувається у процесі засвоєння слів і під їх впливом (О. М. Гвоздев, Μ. X. Швачкін).
Формування звукової і звуко-складової сторони мовлення в онтогенезі,
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Спеціальна методика розвитку мовлення (логопедична робота з корекції порушень мовлення у дошкільникі» автора Марченко І.С. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ V. Спеціальна методика виховання звукової культури мовлення“ на сторінці 1. Приємного читання.
