Розділ без назви (34)

Українська як загроза

Одна з улюблених тем російських ЗМІ, коли мова заходить про Україну, — це гоніння на російську мову, які нібито безперервно йдуть у нашій країні. Деякі з російських ЗМІ взагалі рідко згадують Україну поза цим приводом. У багатьох недосвідчених росіян, як я чув, склалося фантастичне враження, що, скажімо, у Львові просто небезпечно заговорити на вулиці по-російськи. Я розумію, що такий закон сучасної журналістики: тільки погана новина вважається новиною, з цим нічого не поробиш. І якщо поганої новини нема, треба «окошмарити» (дуже виразне слово) новину нейтральну — наприклад, про зміну назви вулиці.

Родичі розповідали мені, що в сучасній Москві не залишилося ні вулиці Пушкіна, ні вулиці Чехова. Під час кампанії по відновленню історичних міських імен цим вулицям повернули їхні дореволюційні назви. Напевно, при великому бажанні на основі цих фактів можна зробити телерепортаж про антиросійські настрої уряду Москви. І для підкріплення знайти яких-небудь простих людей, що охоче розкажуть перед телекамерою, наскільки вони обурені цими нововведеннями.

Якщо протягом року на якому-небудь з московських телеканалів Львів (наприклад) з’являвся десять разів, і всі десять телесюжетів розповідали про щось таке, що можна було сприйняти в широкому сенсі як «антиросійське», пересічний російський глядач зрештою вирішить, що місто з населенням 800 тисяч мешканців (включаючи 120 тисяч росіян) узагалі не має іншого клопоту, крім як боротися з російською мовою, і нічого гідного уваги крім цього в ньому не відбувається. А тоді зрозуміло, що це страшне місце, і їздити туди ні в якому разі не треба.

Я зараз поведу мову про деякі речі, які комусь можуть здатися такими, що вже давно викликають оскому, але, як я вже говорив у передмові і переконувався у своєму житті багаторазово, речей самоочевидних для всіх і кожного не існує, тому скупитися на пояснення не треба ніколи. Особливо, якщо мова йде про важливі речі. Те, що самоочевидне для одного, може виявитися повною новиною для іншого.

Україна — держава, що за деякими параметрами змушена відтворювати себе. Звичайно, не з нуля, але з досить низьких відміток. Одним з найважливіших параметрів держави є державна мова. В Україні вона, природно, українська. У якому ж становищі перебувала українська мова в момент проголошення нашої незалежності? Сказати, що не в блискучому — означає не сказати нічого.

Під час перепису 1989 року, ще радянського, 72,7% жителів України назвали себе українцями. Але це не означає, що в 1989 році в Українській РСР саме такою була частка людей з українською самосвідомістю. Радянська людина називала ту національність, яка в неї була записана в паспорті, хоча ніяких документів при переписах, радянських чи ні, ніколи не питають і не пред’являють, це світова практика. З того часу витекло багато води, у нашому житті стало іншим ледь не все. У паспортах громадян нової демократичної України відсутній пункт «національність». Питання про самоототожнення кожен вирішує сам, і це правильно. За всіма Божеськими і людськими законами, державна незалежність, в умовах якої ми живемо вже друге десятиліття, повинна була розбудити в багатьох людях українське національне почуття, що дрімало до того. Крім цього, за роки незалежності в Україну, на свою історичну батьківщину, переселися сотні тисяч українців із СНД, а серед людей, що покидали Україну, частка українців була меншою їхньої частки в населенні країни. Усе це разом узяте повинне було істотно підвищити частку людей з українською самосвідомістю. Підвищити — але від якого рівня? Визначити цей рівень за колишніми переписами, повторюю, досить важко.

Однією з головних ознак етнічної нації (про громадянську і політичну націю мова попереду) є її мова. За даними перепису 1989 року, 12,3% відсотка українців, що жили в Україні, оголосили, що не вважають українську мову рідною. Підкреслюю: не 12,3% усіх жителів республіки, а саме українців. Що стосується проживаючих в УРСР росіян, дві третини з них узагалі не володіли українською мовою! Для порівняння: російською мовою не володіла тільки третина українців УРСР. Усього в тодішній Україні не знали української мови 11,8 млн осіб або 23% населення республіки. Ця кількість включала майже два мільйони людей, що назвалися під час перепису українцями.

Два мільйони! Дуже і дуже немало, це могла бути ціла країна — така, як Словенія, Монголія, Естонія, Емірати, Кіпр. Вважаючи себе українцями, живучи не десь у діаспорі, а в самій Україні, вони вказали під час перепису, що не володіють (зовсім, узагалі, ніяк) українською мовою. Я натискую на це не для того, щоб якось затаврувати цих людей. Мені хочеться наочніше показати стан справ, які дісталися нам у спадщину від радянських часів, коли на українській землі людина не тільки могла легко обходитися без української мови, але і не відчувала соціального дискомфорту в зв’язку з її незнанням. Був відсутній хоч якийсь імператив, у першу чергу моральний, вивчати мову народу, чиє ім’я носила ця земля.

Дані перепису 1989 року, які стосувалися національного складу і мови, були оприлюднені, пам’ятаю, тільки наприкінці 1990 року. Я був тоді народним депутатом і сказав комусь з колег (уже забув, кому, але, можливо, він згадає), що таке становище називають передоднем капітуляції. Такі речі говорять звичайно під настрій, і, зрозуміло, це було перебільшенням, але відчув я себе після цих цифр препогано.

До того ж, не треба було бути статистиком, соціологом або психологом, щоб відчути: цифри цього перепису (принаймні там, де справа стосувалася України) були перекручені в «утішливий» для нас бік. І не тому, що хтось спеціально їх спотворював, хоча, звичайно, можливе що завгодно. Просто ми всі інстинктивно знали, що люди під час переписів (я вже говорив про це) часто-густо дають не стільки правильні, скільки «політкоректні» відповіді. Виходить, справжня картина була ще страшнішою.

Щоб мої російські читачі зрозуміли, з яким станом речей у мовній і культурній сфері Україна прийшла до своєї незалежності, я попрошу їх проробити одну уявну вправу. Уявіть (вам це буде важко, але, будь ласка, зробіть спробу), що в сьогоднішній Росії тільки 20% книжкової продукції виходить російською мовою, а решта — ну, скажімо так, на мовах національних меншостей Росії. Упевнений, що ваша уява відмовиться це зробити. Отож, за даними на липень 1990 року, питома вага продукції українською мовою на книжковому ринку України складала навіть менше 20%, і люди шанобливо згадували 60-і роки, які колись здавалися їм жахливими, коли цей показник складав цілих 69%.

Тепер уявіть собі, що в третьому за величиною місті Росії (це, мабуть, Нижній Новгород? Чи Єкатеринбург?) не залишилося жодної школи з навчанням російською мовою. Напевно, і це вам неможливо уявити. Але дуже схожа ситуація склалася в Донецьку, третьому (після Києва і Харкова) місті України. Тут до 1989 року закрилася остання школа з українською мовою навчання.

Продовжуємо уявний дослід. Ні, ні, утішають вас, дивіться: хай у Москві, Петербурзі, Ростові, Самарі, Саратові, Новосибірську переважають іншомовні школи, але в них збереглося вивчення російської мови, невже вам цього мало? Ви вдивляєтеся уважніше — і що відкривається? Батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали російську мову, вони вважають, що діти перевтомлюються на уроках російської мови, що це шкодить їх здоров’ю. І батьки пачками несуть заяви директорам шкіл із проханням звільнити їхніх чад від мало кому потрібного предмета. І росте молодь, яка не знає мови своїх батьків і дідів, та ще і хизується цим. Уявили? Вам стало страшнувато? Але саме так відбувалося все в Києві, Дніпропетровську, Кіровограді, Черкасах, Чернігові — тільки з українською мовою.

А тепер уявіть собі, що менше 30% професійних театрів Росії залишилися російськими. І, нарешті, спробуйте відповісти самі собі, чи будете ви задоволені, якщо раптом чомусь виявиться, що 12,3% від загальної кількості росіян Російської Федерації (тобто майже 15 мільйонів) не вважають російську мову рідною? Або з’ясується, що 6,25 мільйонів росіян узагалі не володіють нею — не знають і явно не хочуть знати. І виявиться, що разом з цими останніми в Російській Федерації не знають російської мови (зовсім не сумуючи з цього приводу) майже 34 мільйона людей. Причому, це зовсім не заважає їм жити: вони говорять на своїй мові (наприклад, українській) і всі їх розуміють залюбки. Нереальна картина, правда? Але саме така картина (тільки поміняйте назви мов і введіть поправочний коефіцієнт на чисельність націй) була реальністю України на порозі її незалежності.

Що могло чекати Україну в тому випадку, якби «Союз нерушимый» залишався непорушним ще років 50? Відносно України в цілому сказати важко, однак 5 — 6 найбільш населених областей сходу і півдня України могли повторити «кубанський сценарій».[65]

Але як могла виникнути сама можливість подібних загроз? Як Україна опинилася в такій ситуації?

У цій книзі вже говорилося про те, як у XVIII столітті, частково перемістившись до Москви і Петербурга, київська освіта починає обслуговувати всю Росію, як випускники Києво-Могилянської академії несуть пастирське служіння у всіх кінцях імперії, стають єпископами, архієпископами, митрополитами, як прекрасно освічених українців зазивають до усіх російських єпархій, як українці беруть участь у становленні петербурзького класицизму і як «малоросійський» дух в результаті проникає всюди. Але... з культури самої України немов виймуть стрижень. Вона не втрачає своєрідності (неможливо уявити собі великоросійську версію такої постаті, як наш мандрівний філософ Григорій Сковорода), в Україні усе ще найбільш грамотне населення в імперії, але наприкінці XVIII століття кількість яскравих імен уже помітно менша, ніж на його початку.

Процес провінціалізації йшов досить повільно і тому слабко усвідомлювався сучасниками. Занепад прикидався розквітом.[66] Але вже в кінці XVIII століття Україна не могла більше похвалитися тим, що має у своєму розпорядженні провідні або кращі навчальні заклади імперії. Такі були вже не в Україні, а в Росії. Києво-Могилянська академія перестала бути кузнею культури і перетворилася на твердиню схоластики. У ній училися тепер майже поспіль сини священиків.