Розділ «9.4. ІСТОРІЯ ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ В УКРАЇНІ»

Історія Православної Церкви на Русі має тисячолітню історію і поділяється на кілька етапів.

Перший етап – існування єдиної Київської митрополії

Другий етап - період розпаду єдиної Київської митрополії

Другий етап в історії Православної Церкви в Україні (XIV—середина XV ст.) — період розпаду єдиної Київської митрополії. Він пов’язаний з роздрібненістю колись єдиної держави - Київської Русі — на окремі самостійні князівства. Ці князівства виявилися неспроможними протистояти монголо-татарській навалі (середина XIII ст.), були сплюндровані й упродовж двох з половиною століть сплачували важку данину монголо-татарам. З XIV ст. на території колишньої Київської Русі новим центром, який стрімко зміцнював свою могутність, стало Московське князівство. Українські ж землі ввійшли до складу сусідів — Польського королівства та Великого князівства Литовського.

У цей період в межах колишньої митрополії фактично діяли одразу три митрополити - у Москві, Галичі й Києві. Кілька разів з’являвся й окремий литовський митрополит, який також титулував себе Київським. Поділ єдиної митрополії пояснювався виключно політичними мотивами—кожна з держав, що не завжди перебувала одна з одною в дружніх стосунках, прагнула зосередити в своїх руках духовну владу над місцевим населенням. Вони здійснювали тиск на константинопольського патріарха з вимогою створити окрему митро п ол і ю або поставити на чолі вже існуючої власного канді ідата.

Митрополича кафедра (резиденція) у Москві з’явилася з 1325 р., після її перенесення з Києва, що так й не оправився після розорення. Офіційної згоди на це з боку константинопольського патріарха не було. Глава московської кафедри мав титул "митрополита Київського і всієї Русі", хоча Київ належав до Литовського князівства.

Близько 1303 р. утворилася Галицька митрополія у складі п’яти єпархій в західноукраїнських землях. Кілька разів вона скасовувалася і відновлювалася, доки в 1415 р. офіційно не стала намісництвом Київського митрополита, який з того часу став титулуватися митрополитом Києва і Галича.

Власне Київським митрополитом був проголошений у 1352 р. Феодорит, хоча в Москві сидів митрополит Феогност (також з титулом "Київський"). Кілька разів влада над усіма частинами Київської митрополії зосереджувалася в одних руках (наприклад, за митрополита Фотія у 1420— 1431 рр.).

Упродовж усього часу поділу єдиної Київської митрополії Москва прагнула з одного боку, не допустити існування окремої митрополії в Литві, а з другого, - до розриву з Константинополем і отримання повної автокефалії (самостійності). У 1448 р. собор єпископів у Москві поставив свого першого власного митрополита, зробивши це без дозволу константинопольського патріарха. Цей митрополит був останнім, хто носив титул "Київський і всієї Русі", наступний митрополит уже називався "Московським і всієї Русі". Фактично це означало проголошення московською митрополією своєїавтокефалії. Канонічне оформлення її статусу відбулося майже через півтора століття. У1589 р. Московська Церква оголосила про свій патріарший устрій, обрала власного патріарха, примусивши прибулого з візитом константинопольського патріарха Єремію II дати на це свою формальну згоду.

На противагу автокефалії московської митрополії з 1458 р. відновлюється й значення митрополичої кафедри в Києві, де з’являється митрополит Григорій Болгарин (1458— 1473), визнаний і константинопольським патріархом, і Папою Римським, і сеймом Великого князівства Литовського. Під його юрисдикцією опинилися 9 єпархій на власне українсько-білоруських землях—Чернігівська, Смоленська, Полоцька, Пінська і Турівська, Володимиро- Брестська, Луцько-Острозька, Холмська, Галицька, Перемиська.

Так відбувся поділ давньої Київської Церкви й утворення двох незалежних Церков — Московської (Руської) і Київської (Української).

Третій етап – період становлення самобутньої Української Православної Церкви

Третій етап в історії Православної Церкви в Україні (1468—1596) – період становлення самобутньої Української Православної Церкви

Характерною особливістю Української Православної Церкви була соборноправність — участь мирян у церковних справах. Вона виявлялася:

• В обов’язковій виборності всіх церковних ієрархів за участі світських представників: митрополита обирав помісний собор, єпископа —собор єпископів (архієрейський собор), священика — парафія. Такий порядок формально зберігався до кінця XVII ст., але вже з середини XVI ст. соборне обрання митрополитів і архієреїв почало поступово замінюватися великокнязівським і королівським призначенням, а іноді й простою купівлею вищих церковних посад.

• В колегіальності прийняття важливих рішень напоміснихта особливо архієрейських соборах, що мали збиратися раз на рік — у першу неділю Великого посту. Участь світських делегатів на таких соборах, передусім знатних і впливових шляхтичів, надавало рішенням таких соборів значимості й авторитету як в очах простих віруючих, так і в очах державної влади.

• У діяльності своєрідних органів єпархіального управління Української Православної Церкви — кршосів (від грецьк. кАлтрос, -духівництво)—рад при єпископах і митрополиті із священиків кафедрального міста й найповажніших представників нижчого єпархіального духовенства. Представники крил осі п також брали участь в адміністративному управлінні єпархією й виконували функції єпархіального суду, до компетенції якого входили справи про розлучення, перелюб, заповіти, образи нижчого духовенства тощо. Ані єпископ, ані сам митрополит не мали права втручатися в фінансові справи і прибутки крилошан.

В останню чверть XVI ст. помітну рол ь у церковному житті стали відігравати братства, релігійні, суспільно-політичні і культурно-освітні організації українських міщан, деякі з них мали право ставропігії.

Київська митрополія в цей час перебувала в юрисдикції константинопольського патріарха. Залежність була номінальною: патріарх надсилав своє благословення обраному митрополиту. Місцем перебування київського митрополита були Новогрудок і тодішня столиця Великого князівства Литовського — місто Вільно (Вільнюс). У богослужінні Українська Православна Церква використовувала церковнослов’янську мову з українською вимовою.