Розділ «2. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ ПРАСЛОВ'ЯН»

Ще за кілька тисячоліть до нашої ери серед індоєвропейців починає виділятися великий масив праслов'янських племен, що розселялися далеко на схід від Одера. Ці племена вже мали продукуюче господарство — орне землеробство та скотарство, знали бронзоливарне виробництво, ткацтво й гончарство, а в соціумному — розвинутий первіснообщинний лад. Приблизно на початок нашого літочислення та в його перші століття праслов'яни, освоюючи широкі простори між Карпатами й Курським Надсейм'ям, консолідувалися в спільноти давніх слов'ян-антів, полян, уличів, тиверців, волинян, древлян, сіверців, дреговичів тощо. Про них згадують давньогрецькі, римські, візантійські та інші історики й хроністи, а згодом і вітчизняні літописці (звідси й назва — "літописні" слов'яни). Вони жили плем'яними об'єднаннями і вже в V — VI ст. робили кроки по шляху до державності.

У загальноісторичному контексті

Упирі, берегині, домовики

Як уже зазначалося, вірування чуттєво-надчуттєвого типу для літописних слов'ян — це залишкові форми релігійності, що перейшли їм у спадок від часів ранньородового суспільства. Але власною релігійністю праслав'ян був історично вищий тип віри в надприродне — демоністичний, який зароджується ще в мезоліті й еволюціонує в наступні епохи.

Перші відомості про демоністичні повір'я й звичаї подають київські книжники і зовсім особливий фольклорний феномен — українська міфологічна новела, яка спільно з казками, піснями, легендами, прислів'ями, колядками тощо доносить до нас образи демоністичних персонажів. Аналіз змісту цих вірувань дає підстави дещо умовно виділити два основні історичні "поверхи" в еволюції демоністичних образів. Перший з них представлено віруваннями в духів, що, так би мовити, групуються навколо уявлень про упирів і берегинь; другий "поверх" представлено віруваннями в рожаниць, Рода, Леля, Ладу, Господаря, Зорю, Панну-Сонце, Громовика тощо. Звичайно, "нижчі" вірування в духів не зникають з появою "вищих", а живуть і в часи "ідольського мороку", і в християнську добу. І недарма автор "Слова святого Григорія", пам'ятки XII ст., зазначав, що "на ганьбу святому хрещенню" погани не тільки моляться "проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вилу", а й поклоняються Роду та рожаницям, а перед тим "клали треби упирям і берегиням" (Аничков Е. Язычество Древней Руси. — СПб., 1914. — С.69).

Упирі — один з персонажів демоністичних вірувань, уособлення темних і ворожих сил природи; вони, звичайно, ще не були персоніфікованими виплодками соціального зла. Це не просто духи, що можуть існувати поза тілом, а різновид перевертнів: упирі-духи перекидаються звірами, птицями тощо, можуть набирати й людського вигляду. Їхнє основне заняття — висмоктувати кров у людей, молоко у корів, а якщо упир — червонопикий ворожбит, то й дудлити горілку. В упирів проявляються й риси духів-господарів, розпорядників різних сфер: вони не лише п'ють кров, а й крадуть дощ, насилають неврожай тощо.

Водночас упирі мають і деякі ознаки чуттєво-надчуттєвого типу вірувань. І.Нечуй-Левицький повідомляє, наприклад, про такі залишки стародавнього анімізму в образах упирів: коли упир помирає, на його "могилці буває дірочка або нора, кудою він вилазить мишею або ящіркою в глуху ніч, ходить по хатах і ссе кров з людей... Кажуть, що треба потрусити в хаті попелом або тертою сіллю, то зостануться сліди од його ніг на долу" (Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. Ескіз української міфології. — К., 1992. — С.65). Зовсім як у індіанців, що в могилі померлого палицями робили отвори, щоб "чуттєво-надчуттєва" душа небіжчика могла вилетіти. І все ж упирі — духи, і не завжди перевертні: вони можуть перебувати, не перевтілюючись, у баговиннях, темних гаях, у хмарах, можуть "ходити через зачинені двері" (як в американських ескімосів: душа-дух небіжчика вільно проникає через стіни оселі й відлітає в країну духів).

Упирі — персонажі, які стоять на межі між зооморфними й антропоморфними істотами. Така двоїстість форми властива й багатьом іншим образам демоністичного типу надприродного, зокрема уявленням про "нечистих" небіжчиків (утоплеників, убитих тощо), які на живих насилають помір, душать овечок, ночами викликають страхітливі видіння, та про вовкулаків. До речі, вовкулаки — це теж перевертні, ворожбити й звичайні люди, чаруванням перевернуті на вовків. У даному разі це — знедолені істоти, в яких вкрадено людське ймення. Наведемо для прикладу українську міфологічну новелу, записану на Харківщині ще в минулому столітті: "Поверталися два брати з поля додому. "А що, Грицьку, дуже боїшся ти вовків?" — питає старший брат меншого. "Не знаю, — відповідає той, — я їх зроду не бачив". "А от побачиш", — каже старший брат. І тут пішов за могилу, що була при дорозі. Там вийняв з кишені два ножі, встромив їх у землю й перевернувся між них через голову. Не встиг Грицько й "почухатися", як з-за могили показався здоровенний сірий вовк. Злякався Грицько й кинувся за могилу в той бік, куди пішов його брат, але замість брата побачив там ножі, що стирчали з землі. Він швидко висмикнув їх і прожогом кинувся додому, а за ним біг вовк із жалібним виттям, у якому він не міг упізнати голос брата. Не раз пробував нещасний вовкулака пробратися додому, але блискучі зуби собак, що скажено кидалися на нього, примушували втікати. Хуторяни потім часто зустрічали в околицях худого вовка із сльозавими очима, пильно націленими на вогник у тому місці, де готували вечерю для косарів.

Якось вночі страшне собаче валування на дворі розбудило Грицька. Він вийшов з хати; дивиться — собаки шалено кидаються на вовка, що забився в куток кошари. За Грицьком вийшов і батько. Він одразу ж здогадався, що то за вовк. Швидко підійшов до нього, схопив його за барки й щосили струсонув. Шкура на вовку репнула й з неї виліз брат Грицька. Коли ж усі заспокоїлися й колишній вовкулака, що сидів за столом у хаті, вгамував свій голод, то на питання матері: "Синочку-голубчику, що ж ти їв, як вовкулакою був?" казав: "Облизував на деревах ті місця, за котрі люди бралися руками, — тим тільки і жив". (Иванов П. Кое-что о вовкулаках и по поводу их // Українці: народні вірування, повір'я, демонологія. — К.,1991. — С.509—510). Якщо на вовкулаків перекидаються ворожбити, то вони, ці перевертні, стають страхітливими істотами і можуть навіть висмоктувати кров.

Загалом кажучи, вірування в перевертнів є одним з архаїчних залишків міфологічної стадії людської думки, що міцно зберігається в тій суспільній групі, яка вірно охороняє легендарну поезію стародавнього людства.

Звичайно, уявлення про упирів та вовкулаків далеко не вичерпують вірувань праслов'ян та літописних слов'ян. Сюди належать також русалки, водяники, болотяники, відьми, чорти, домовики, лісовики, берегині тощо. За повідомленнями П.Чубинського, О.Афанасьєва, В.Милорадовича, І.Нечуя-Левицького та ін., уявлення про них пов'язані з віруваннями у потойбічне, замогильне життя душ небіжчиків, що відлетіли в царство водяних духів. Етнографи засвідчують: подекуди ще й тепер день Петра й Павла зветься проводами русалок, а на Київщині такі проводи справляли у перший петрівський понеділок. Русалки — душі молодих утоплениць, самовбивиць, мертвонароджених. До русалок треба віднести й мавок — дівчаток, які померли нехрещеними. Згадаймо народне й Шевченкове ("Причинна"):

Ух! ух!

Солом'яний дух, дух!

Мене мати породила,

Нехрещену положила.

Йдеться, отже, про духи-душі померлих жіночої статі та про особливий спосіб їхнього існування: позначаються, мабуть, залишки уявлень часів материнського роду та умови життя первісної людини, в яких велику роль відігравали водні стихії.

Але Русалки — не анімістичні, а демоністичні образи. Вони виходять заміж за духів-водяників, під їхніми ногами трава не гнеться, бо вони — духи. У русалок майже нема зооморфних рис, хоча П. Куліш і наводить розповіді про "морських людей" — напівчоловіків-напівриб, які нагадують давньогрецьких сирен. Іноді русалки перекидаються кішками, жабами. Та й живуть вони у воді, їхнім сонцем є місяць, а якщо русалка десь загається, на ниві чи в лісі, і її коси з осоки обсохнуть, вона помирає. І все ж русалкам більше притаманні антропоморфні риси, вони мають вигляд дівчат з гарними обличчями, довгими косами, іноді в плахтах, з червоним намистом. Русалки живуть не тільки тим, що пустують та залоскочують, вони мають добрий розум, люблять прясти, танцювати, відбілювати полотно тощо. В образах русалок виявляються як традиційні язичницькі вірування, так і християнські, а також іншоетнічні впливи.

Мабуть, не менше поширеними були й повір'я про відьом та чортів. Відьми — напівміфічні істоти, які мають таємничу силу чаклунства. Зовні вони немовби й не відрізняються від інших людей, проте можуть перекидатися всілякими звірами (на що не здатні звичайні чаклуни), літати на мітлі, красти місяць і зорі, викликати дощ або посуху. Особливо улюблене заняття відьом — доїти чужих корів. Серед відьом трапляються природжені персонажі, чимало в чому доброзичливі, загалом не шкідливі, готові зняти пристріт чи інше наврочення; але здебільшого це ті, що продали чортам свою душу й за те навчені ними зловорожого чаклунства. Отже, єством цих відьом та відьмаків є не звичайна душа, а злий демон, який таємниче єднає їх з "нечистою силою", й вони морочать людей, тобто затьмарюють їм розум, наврочують всілякі нещастя, хвороби, висмоктують кров.

Та чи не найбільш потворним у язичницьких повір'ях є чорти. Вони водяться в ковбанях, у болотах, очеретах, у греблях, в лісах тощо. Чорт (інші назви: дідько, сатана, диявол, біс, нечистий, куций, той) — це зловорожий дух, уособлення темних земних і небесних вад. І якщо серед русалок, природних відьом, навіть серед упирів можна зустріти нешкідливих, зичливих персонажів, то чорти — справжні виплодки зла. Недарма у народі їх наділяють лише негативом: "Приніс же тебе дідько не в час, не в годину", "Коли весь час гулятиме, то й сорочки чортматиме", "Бог чорта мітить" (лиху людину якоюсь очевидною вадою), "До біса це сміття!", "Це той, що греблі рве" і т.д.