Розділ «2. ДЕМОНІСТИЧНІ ВІРУВАННЯ ПРАСЛОВ'ЯН»

Демоністичний образ чорта, як, до речі, й образи інших злих і добрих духів, зазнав значних еволюцій та іншоконфесійних впливів, особливо християнських. "Ранній" чорт не мав ніякого стосунку до пекла, тепер же "куций в пеклі припікав". Більше того, відомі казання, новели, в яких пізніший чорт — християнський сатана — допомагає Богові творити світ. І чи не ці фольклорні змішання язичницького і християнського спричинилися до того, що окремі дослідники дійшли думки:

"Чорт стояв на рівні з Богом"? Та поглянемо уважніше на одну з таких українських новел:

"Ото як задумав господь створити світ та й говорить до найстаршого ангела Сатанаїла: а що, каже, архангеле мій, ходімо творити світ. Та ходімо, боже, каже Сатанаїл. Ото вони пішли над море, таке темне-темне — сказано: безодня. Ото бог і каже до Сатанаїла: бачиш отую безодню? Бачу, боже. Іди ж, каже, у ту безодню на саме дно та дістань мені жменю піску; та гляди — як будеш брати, то скажи про себе: беру тебе, земле, на ім'я господнє. — Добре, боже. І пірнув Сатанаїл у самую безодню на самий пісок; та й заздрісно йому стало: ні, каже, боже, приточу я і своє ім'я, нехай буде разом і твоє, і моє. І бере він та й каже: беру тебе, земле, на ім'я господнє і моє. Сказав; прийшлось виносити, а вода йому той пісок так і змиває. Той так затискує жменю, але де вже бога ошукати; потім вигулькнув із моря, так того піску як не було — геть вода змила. Не хитруй, Сатанаїле, каже господь; іди знов та не приточуй свого ім'я. Пішов знову Сатанаїл; промовляє: беру тебе, земле, на ім'я господнє і своє, — і знову піску не стало. Аж за третім разом сказав вже Сатанаїл: беру тебе, земле, на ім'я господнє. — І ото вже несе та й не стискує жмені, так і несе, на долоні, щоб те вода змила. Але дарма: як набрав повну руку, то так і виніс до бога. І узяв господь той пісок, ходить по морю та й розсіває, а Сатанаїл давай облизувати руку: хоч трохи, думає, сховаю для себе, а потім і землю збудую. А господь розсіяв: що, каже, Сатанаїле, нема більше піску? — А нема, боже. — То треба благословити, каже господь, та й благословив землю на всі чотири часті, і як поблагословив, так тая земля і почала рости. Ото росте земля, а тая, що у роті, і собі росте; далі так розрослася, що й губу розпирає. Бог і каже: плюнь Сатанаїле. Той почав плювати і харкати, і де він плював, то там виростали гори, а де харкав — там скелі" (Афанасьев А. Поэтические воззрения славян на природу. — М.,1868. — Т.П. — С. 459—460).

Як бачимо, фольклорний сенс цієї міфологічної новели в тому, що "далеко куцому до Бога". Демоні стичний тип вірувань не витримує теїстичних мірок: чорт не творить світ, а лише бездарно прислуговує Богу. Віра в духів не знає деміур-гічної функції, а чорти, відьми, упирі та ін. лише орудують "даністю". Це головна відмінність демоністичного від теїстичного. Звернімо увагу й на те, що образи чортів репрезентують зооморфний спосіб уособлення природних явищ і зв'язків людини з ними. Адже чорти мають волохаті ноги, цапині ріжки, вишкірені зуби, перекидаються всіляким звіром. Можуть перекидатися й людиною, але із собачою мордою, кігтями на пальцях, ратицями й хвостом. Це свідчення давнішності образа чорта. І тільки значно пізніше чорт може перекидатися звичайною людиною, може навіть пробувати "приточити" своє ім'я догосподнього.

Чорти, звичайно , завдають людям всіляких прикрощів: заманюють у баговиння, крадуть гроші, залякують тощо. Одна літня жінка розповідає: "Нечиста сила схожа і на людину, і на звіра. Має шерсть, хвіст, роги, але розмовляє людською мовою. Вона виявляється ось у чому: може бути схожою на якусь знайому тобі людину. Може тоді з тобою розмовляти, ходити, може завести десь у болото або в ліс, може літати над землею, душити людину вночі. Проти неї є обряди: обкурюють хату й подвір'я святим зіллям, моляться". Хоча, кажуть, для сміливих та кмітливих не такий уже й страшний чорт, як його малюють; у народних казках нерідко й чорти бувають посоромлені людиною.

На відміну від упирів, відьом, чортів та інших "нечистих сил", згадані раніше берегині є поліморфними образами добрих духів. Ще у "Слові реченого христолюбцем" йдеться про "тридесять сестрениць", яких погани, "кляті невігласи, вважають за богинь". Пізніше, у "Слові Іоана Златоуста", сестреницями названо берегинь, причому тут вони прирівняні до русалок. (Гальковский И. Борьба христианства с остатками язычества в древней Руси. — Харьков, 1916. — Т.П. — С.59). Звичайно, берегині — не русалки, підступні утоплениці, а тим більше — не богині. Ймовірно, що їх вважали за зичливих демонів, певним чином пов'язаних з водами: вони охороняли риболовів, піклувалися про посіви та дощі для них. (Повість врем'яних літ. — К., 1990. — С. 16—17). Звернімо увагу й на те, що берегині — жіночі духи, уособлення материнського дбання. Отже, це один з найдавніших демоністичних образів, з яким міфологічна уява пов'язала жіноче, материнське заступництво від усякого зла, від будь-яких прикрощів. На жаль, фрагментарність свідчень обмежує можливість конкретизації уявлень про берегинь, а також про чимало яких інших образів духів, як-от водяниці, полудниці, домовики, лісовики, польовики тощо, які справили вплив на формування середньовічного язичництва та й досі ще зустрічаються в народних повір'ях.

Можна сказати дещо й про цих міфологічних персонажів. За походженням, а почасти й за більш пізнім змістом домовики, польовики, лісовики близькі до образів берегинь. Генетично, треба згадати, вони пов'язані з культом сімейно-родових попередників, що склався в екзогамному роді. Домовики, польовики, лісовики були добрими духами, які оберігали домашнє вогнище, посіви, людину в полі й у лісі, були духами-господарями життєво важливих для людини сфер. Ці міфологічні образи — не просте продовження архаїчного анімізму, а більш розвинуте бачення людиною процесів та явищ, характерне тим, що дух уже не вдовольнявся переселенням в інші предмети, а "стежив за порядком" у більш широкому й більш ускладненому колі об'єктів людської діяльності. Так, домовики могли бути покровителями "подвір'я й господарства, коней і товару", лісовики (або полісуни) охороняли ліс від пожежі, "часом допомагали людям рубати дрова", польовики дбали про посіви та врожаї, вони були господарями хмар, покровителями дощу. (Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу. — С.51—53). Пізніше, під впливом християнства, ці образи набрали й негативних рис.

Розглядувані персонажі не випадають з того міфологічного ряду образів, до якого належать і берегині, водяники тощо. Так, вони можуть набирати й зооморфного, й антропоморфного вигляду. Але ця антропоморфність, як і в прикладі з упирями, русалками тощо, мало чого варта у власному розумінні слова. Вона ще не мала необхідного соціального й гносеологічного грунту — виділення індивіда з родової общини й усвідомлення ним себе як особистості. Тому і в демоні стичних уявленнях людина постає як елемент натуралістичного ряду, залежний від природних обставин. Дослідники фіксують, наприклад, уявлення про те, що лісовики як духи можуть перекидатися баранами, а можуть набирати й людської подоби, але якщо ліс високий, то й вони такі заввишки, як дерева, а якщо зовсім низенький — то вони "як трава"; що стосується польовиків, то й вони "бувають рівні з хлібом", а коли той вижнуть, стають "як стерня".

Демоністичні вірування про переселення й перевтілення душ-духів утримують у собі певні залишки прадавніх тотемістичних уявлень про зв'язки людини з рослинним світом. І.Огієнко як приклад цих "легендарних" зв'язків наводить фольклорну розповідь про брата й сестру, які, не знаючи, що вони рідня, побралися, і за їхній тяжкий гріх ніщо їх не приймає для смерті. І тоді брат каже:

— Ходім, сестро, горою,

Розсіймося травою:

Будуть люди зілля брати,

Сестру з братом споминати, —

Я зацвіту жовтий цвіт,

Ти зацвітеш синій цвіт,

Буде слава на весь світ...

(Іларіон, митрополит (Огіенко І.) Дохристиянські вірування українського народу. — К., 1992. — С. 58—59). Це перевтілення душ-духів брата й сестри пов'язане з уявленнями про животворну силу вогню й вод, які в народній поезії символізовані золотаво-жовтим та синім кольорами і єдність яких, цих протилежних начал, символізує вічність, нездоланність життя.

Викладене ще раз переконує в тому, що уявлення про духів є зооморфними, а в певному значенні — й геоморфними образами. Як зазначав М.Грушевський, "для поглядів на природу і для релігійних представлень того часу характеристичним був магічний спосіб думання. Природні, космічні сили не уявлялись людині у виразно індивидуалізованих (тобто персоніфікованих — Авт.) втіленнях. Уява не йшла поза поетичні образи певних природних явищ з незначними початками антропоморфізму (уявлення в людських образах), таких як сонце, вітер, мороз, огонь, дощ, урожай тощо. За поміччю певних молитов, обрядів і маніпуляцій: вогнем, запаленим певним способом, водою, зачерпленою з певними словами й обрядами, рослинами, зірваними з закляттями, ритуально приготованими стравами тощо людина вважала можливим впливати на сі сили, диктувати врожаєві, приплодові своєї родини, ловам, звіреві і т.д." (Грушевський М. З історії релігійної думки на України. — К.,1992. — С.7—8).

Особливістю домовиків, польовиків, лісовиків є також обмеженість їхнього чину: вони діють лише в порівняно вузьких сферах, мають порівняно обмежений рід занять і, що особливо важливо, вони не створюють, а лише відвертають, приносять, наводять хворобу, радість, вдачу та ін. Але, звичайно, усі ці застереження не можуть заступити того, що демоні-стичні уявлення, загалом кажучи, є важливим, своєрідним показником історичного й духовного розвитку людини.

Рожаниці, род, диви