Розділ 28

— Будьмо.

— Будьмо.

П'ючи маленькими ковточками гірку настоянку, комісар Єнсон ритмічно рухав борлаком. Закинута голова, заплющені очі.

Навколо нас гомоніли, дзеленчав і брязкотів посуд. Неподалік офіціантка балансувала тацею з червоними раками й шведським синьо-жовтим прапорцем. Крізь великі вікторіанські вікна сяяли в калюжах скалки квітневого сонця. Надворі двійко дівчаток, спершись на шерехатий стовбур, замруживши очі, намагалися впіймати першу весняну засмагу.

— І що б ви робили, якби, скажімо, Рунман на смерть розбив голову об радіатор? Якби оця кицька не підхопила паперову кульку?

Єнсон усміхався. Ніхто б не сказав по ньому, що за якусь мить перед цим він вицідив малесенькими ковточками чарку гіркої. Оце організм!

— Скажімо, лежить він, як лежали Берґґрен і Гольмстрем. Приходимо ми, і ніякого папірця бразильської покоївки. Мікроскопічні б тоді були ваші шанси.

— Що сталося, те сталося,— по-філософськи відповів я, закусивши пряним оселедцем і косуючи на порожню тарілку скраю столу. Нас мало бути троє, але Єнсону ніколи, ось тому почали удвох.

— Спершу я не розумів, навіщо було розбивати ті скульптурки. Думав, це візитна картка вбивці. Чи, може, таким чином він хотів спантеличити поліцію. Бо ж нема ніякого сенсу розбивати речі такої великої вартости. Потім довідався від етнографа, що це дешеві підробки. Тоді почав здогадуватися. А зрозумів усе, аж коли глянув на телефон-автомат.

— Телефон-автомат?

— Так. Його зелений верх із щілинами, куди кидають монети. Навернулися мені на думку мій зелений чортик, спаплюжена крамниця. А ще оті розбиті фігурки. Я збагнув, що вони лише оболонка, усередині щось повинно бути. «Веселтон», діаманти, героїн. Я вирішив поїхати додому, прокрастись у квартиру і, прихопивши вміст статуетки, податися до Бергмана в галерею. Попередньо ж — зателефонувати Маргрет, щоб стояла за дверима і підслуховувала, що він скаже. Мені здавалося, що з діамантами під носом Берґман таки прохопиться. Може, воно й наївно, але я вважав, що це мій єдиний шанс. Надіявся на те, що потім на вашому допиті те Здихля в усьому признається.

— Дякую за комплімент,— сказав Єнсон.

— Одного тільки не розумію: чому ви не арештували мене набагато раніше? Та ще й вели допити без жодних формальностей.

— Найголовніше не форма, а зміст. І результат. Хоча подеколи з приводу цього ми обмінюємося думками з юридичною інспекцією. Мушу сказати, не завжди веду слідство, як у вашому випадку. Але дуже часто намагаюся робити це не по-рутинному. Наразі воно дає плоди, й непогані.

— І все-таки. Чому ви мене не заарештували? Адже все свідчило проти мене.

— Могло б так видаватися. Заковика в тому, що всього цього було забагато. Надто вже гладко все складалося. На ранній стадії слідства ми встановили, що у Берґґрена перед вашим приходом о сьомій хтось був. У помешканні поруч з пляшкою віскі стояли три склянки. Одна з Берґґреновими відбитками пальців, друга з вашими, а третя чиста. Але з неї хтось пив, а потім старанно витер відбитки. І потім, я ніяк не міг визначити мотив убивства. У вас не було ніякої рації скоювати злочин. Зрештою, практично не було ніякого ризику, що ви раптом кудись пропадете. Рано чи пізно вас усе одно знайшли б, а ваше зникнення розцінювалося б як признання у скоєному. Ні, куди краще було тримати вас на довгому смику і намотувати на вус усе, що ви знайдете у пошуках вбивці. Звісно, інколи я працюю нестандартно, але ця нестандартність має свої межі, яких не можна переступати. Що ж, для нас це була щоденна робота, а вам ішлося про життя.

— Хіба не було ризику? А якби я справді виявився вбивцею?

— Наприкінці я так і гадав. Але все одно трохи сумнівався. Бо якби ви вбили Берґґрена, то не пішли б з ним у «Фреден», де персонал знає вас. Ви б не питали сусідів, де Лейфова квартира. Не залишали б у ній масу відбитків пальців. Та ще ота історія із запливом зі студентською шапочкою в зубах — причина випити чарку, не бачившись п'ятнадцять років, якраз у день убивства... Забагато всього цього. Гаразд. Не ображайтеся на поліцію. Будьмо.

Білява веснянкувата офіціантка усміхнулася нам. Усе чудово, та тільки мій другий гість, як видається, забув час і місце зустрічі. Може, передумав? Я почав непокоїтися. Нічого не вдієш, невдовзі Єнсон мусить піти.