Розділ 28

— А я вважав, що у цій справі йшлося про наркотики чи діаманти,— сказав я, надпивши терпкого вина. — Так здавалося. Лейф пасував до ролі контрабандиста наркотиків.

— Мушу признатись, я теж брав це до уваги,— кивнув Єнсон, витерши салфеткою рот. — Ні з того ні з сього приїхати з Бразилії й набиватися Рунману в компаньйони. З якої речі? Між іншим, звідки ви взяли ці теорії про торгівлю наркотиками?

— У Стіґа Мартінсона. Того журналіста, про якого я вам казав. На початку його припущення здавалися правдоподібними.

Єнсон усміхнувся.

— Ми їх перевірили. Результат був не на вашу користь. Не так давно той Мартінсон заявив у поліції, що фашистсько-екстремістська організація лаштується зробити переворот. А лідер тої організації — вікарій пастора у Сермланді. За даними Мартінсона, він ховав під вівтарем гранати.

— Отже, це були пустопорожні балачки про Гольмстрема і наркотики?

— Не зовсім. Але не такою мірою, як гадав Мартінсон. Гольмстрем часто їздив в Амстердам і контактувався там з різними людьми. Є там одна дама, з котрою він зустрічався. Можливо, саме в районі, де вона живе, Мартінсон побачив Гольмстрема. Цілком імовірно, що Андерс покурював гашиш і навіть привозив дещицю до Швеції.

— Словом, ні діамантів, ні героїну,— підсумував я. — Звичайнісінький шантаж. Хитро придумав Лейф з отими божками.

— Атож. Напевно, купив їх як сувеніри, а потім виявив, що голову скульптурки можна відділити від тулуба.

— Власне кажучи, Лейф дав розгадку тої загадки ще у «Фредені», сказавши, що йому мусять допомогти. Мусять. Слід було над цим задуматися.

— Пізнім розумом кожен мудрий. І ми теж.

— А чого це ми викаємо один одному? — спитав я, піднявши склянку. — Я Юган.

— Я Бенгт,— сказав комісар. Усміхнувся і почухав щоку. — Бенгт А.

— Що таке А?

— Амброзіус. Моє друге ім'я. Але для друзів я лише Бенгт.

— Оригінальне твоє друге ім'я,— сказав я й подивився у вікно на Кюнґстредгорден. І — побачив її. Впевненим швидким кроком вона ішла до ресторану. Вітер куйовдив її довге волосся. Власне, невелика біда, що Бенгт Амброзіус мусить іти. Нам з Інґрід і вдвох буде непогано.

— Оригінальне,— зітхнув він, глянувши на дно чарки. — Моя мати була дуже романтична жінка. Дуже любила геть усе з вісімнадцятого століття — мистецтво, літературу, меблі. Напевно, тому, що доводилася далекою родичкою одному з тодішніх поетів.

— Кому, цікаво? Белману?

— Ні. Іншому. Дивакові. Між іншим, коли траплялося зустріти будь-кого з пожежників, поет віддавав йому все. Мав до них велику симпатію. Може, пригадуєш, хто це? Колись на уроках літератури згадувалося його ім'я. Ні, це не Белман. Ліднер. Бенгт Ліднер. Тому мене й назвали Бенгтом.

Він глянув на мене своїми темно-карими очима.