Розділ LXVI Гелена Іверо

Гелена Іверо

Тим часом як Ернан розмовляв з ґрафом Іверо, в Ґастона також була аудієнція, правда, значно приємніша.

Молоденька покоївка, що свого часу служила в Ізабелли Араґонської, провела його до невеличкої затишної кімнати, обставленої під дамський будуар. Пошепки звелівши йому зачекати тут, вона одразу ж пішла; її обережні кроки супроводжувалися лише ледь чутним шелестінням спідниць.

„Конспіраторка“, — осміхнувся Ґастон, згадавши, як вони нишком прокрадалися темними переходами, і покоївка раз по раз здригалася і блідла зі страху, зачувши здаля найменший шурхіт. Мабуть, це все через ґрафиню, вирішив він. Найпевніше, це вона, а не ґраф, тримає домашніх в залізному кулаку і примушує їх ходити в жалобі.

Незабаром до кімнати ввійшла ґрафівна Гелена. Вона мовчки поцілувала Ґастона в щоку, усадовила його в крісло, а сама влаштувалася на низенькій канапі навпроти нього. На ній була домашня сукня рожевого кольору, надягнена прямо поверх нічної сорочки без будь-яких нижніх спідниць; вона щільно облягала її гнучкий стан, підкреслюючи звабливі лінії її ладно скроєної фіґури. Бувши запеклим циніком, Ґастон нітрохи не сумнівався, що, одягаючи цю сукню, вона розраховувала на цілком певний ефект.

— А раніше мені здавалося, що ти не полюбляєш яскравих тонів, — промовив він, першим порушуючи мовчанку.

— А-а! — сказала Гелена, поглянувши на свою сукню. — Це я на знак протесту. Оці жалобні вбрання вже в печінках сидять, аж вовком вити хочеться від туги. Мені й без того гірко: як подумаю, що Рікарда більше немає, жити не хочеться, а тут ще жалоба — чорний одяг, похмурі обличчя, приглушені голоси, скорботні погляди… Жах!… По-моєму, це блюзнірство — виставляти своє горе напоказ, але мою маму не переконаєш. Вона як забере собі щось у голову, то стоятиме на своєму до кінця. Три місяці — і точка, ні днем менше. Не розумію, з чого мама взяла, що жалобу належить носити рівно три місяці? І все ж вона молодця. Бачив, як тримається!… А от тато зовсім здав. Рікард був його улюбленцем, і після того, як він помер, батька ніби підмінили. Бідний татко… — Гелена зітхнула. — Тому, власне, я й намагаюся не конфронтувати з мамою і ношу цю кляту жалобу. А знаєш, я вже давно помітила, що найгіркіші сльози за небіжчиком проливають саме ті, хто за життя його не дуже шанував. Ось, наприклад, Марґарита. Та й мама була гарна… Втім, гаразд. Знову я розпустила свого язика. Тобі не здається, що я страшенна базіка?

— Зовсім ні, — жваво заперечив Ґастон, як завжди в таких випадках. — Мені дуже приємно слухати тебе, про що б ти не говорила.

Гелена мило всміхнулася — хоч і не так життєрадісно, як у минулі часи.

— Дякую, ти гарний друг. Але зараз твоя черга розповідати. Що нового на білому світі?

— Ну, по-перше, гигнув король Франції.

— Що-що він зробив?

— Просто кажучи, помер. І синочка з собою прихопив.

— Як це прихопив?

— Обоє дуба врізали. Майже одночасно.

— Загинули?

— Та ні, випадковий збіг обставин. Король помер від хвороби і ганьби. Філіп де Пуатьє на радощах, що батько вмирає, упився німецьким шнапсом — а це таке паскудне зілля, скажу тобі, — тут-то його грець і побив.

— Фе! — труснула голівкою ґрафівна. — Яка неприємна історія. Та й взагалі, смерть, смерть і смерть — тільки й чую це слово. Далебі, можна подумати, що людям нічого більше робити, крім того як умирати

Відчайдушним зусиллям волі Ґастон стримав скрушне зітхання, що ладне було вирватися з його грудей.