Розділ «ХXV»

Те, що я побачив, вiдчинивши вхiднi дверi, мало б викликати неабияке обурення. Якби не одна обставина.

На нiй не було практично нiчого. Лише тоненька облягаюча чорна футболка i такi самi облягаючi, я навiть не знайшов, як їх назвати, короткi штаненята до колiн. Усi Свiтланинi форми виразно проглядалися крiзь цей одяг. I жодних тобi камер i помiчникiв.

— Вам не зимно так? — спiвчутливо промовив я.

Це була пора року, коли iшло до зими, проте, за iнерцiєю i з мiркувань економiї ще не ввiмкнули опалення.

— Дуже зимно, — зiзналася вона. — Але що робити? Мусите ж ви бачити, що на менi немає жодних записувальних пристроїв.

Свiтлана невимушено повернулася кругом себе.

— I що, — як нiчого не було, продовжував я. — Тепер за вашим розрахунком я маю пожалiти й пустити вас, щоб ви почали випробовувати на менi ще якiсь репортерськi штучки для досягнення задуманого?

— Не буде нiяких штучок, — промовила вона, починаючи тремтiти. — Просто я дiйсно зацiкавлена у спiвпрацi з вами. А ви — зi мною, хоч i не розумiєте цього. Пробачте, мiй учорашнiй «заскок» — це через неприємностi та нерви. I вiдчуття безвиходi вiд нерозумiння, як поводитися з вами. Я знала, що ви бiльше не схочете взагалi говорити зi мною. Тому i прилiзла отак сюди. Нiякого репортажу не буде. Обiцяю поводитися порядно. Може все-таки вчините по-джентльменськи?

Я відхилився, пропускаючи її.

Свiтлана дiйсно змерзла, вона не грала, i я подав їй перше, що потрапило пiд руку — свою плямисту осiнню куртку, яка вже другий день сохла у передпокої.

— Ну, звiсно, ви також мисливець… — прокоментувала вона, побачивши нашитi по боках вставки для набоїв.

— Що ви маєте на увазi «також», — не зрозумiв я.

— Не треба, — попросила вона. — Я знаю про Чумака багато такого, чого ви й не пiдозрюєте. А те, що він мисливець, вiдомо практично усiм.

— Гаразд, я також мисливець.

Чайник загудiв на плитi i я мовчки показав їй пачку кави. Свiтлана кивнула головою. А менi потрiбно було якнайшвидше вирiшити, як же поводитися з цiєю незваною екстравагантною гостею. Щойно моє друге Я здихалося залежностi вiд одної клiєнтки, як на голову йому вочевидь зiбралася сiсти iнша. Безперечно, вiрити їй отак вiдразу мiг лише цілковитий лох. I якби у моїх справах не сталися такi несподiванi змiни на гiрше, якби не учорашнiй «теплий» прийом Олени, я просто зачинив би дверi перед її носом i нехай би мерзла на сходах. Те, що почало вiдбуватися навколо, змушувало мене шукати, знаходити якiсь шляхи для можливого вiдходу. Тому й запросив її.

— I що ж таке ви знаєте? — запитання моє звучало просто i безпосередньо.

— Багато чим з того, що знаю, подiлюся з вами, — сказала вона. — Але давайте укладемо своєрiдну угоду.

Смiх вирвався у мене несамохiть.

— Угоду? Ну, ви мене розвеселили. Якби ви знали, як набридли менi за цей час пропозицiї сепаратних угод! Ви що, дiйсно вважаєте мене… Свiтлано, дорогенька, а хто завадить комусь iз нас таку угоду порушити за першої-лiпшої нагоди?