Розділ «ХXV»

— I де ж цей твiр? — запитав я, накинувши светр.

— Унизу. У машинi. Не думаєте ж ви, що я отак iшла вiд самого офiсу?

З одного боку, з'явилось неабияке бажання стати перед Свiтланою на колiна i цiлувати їй руки, тiльки не передумала б вiддати зошит. З iншого боку, її вже наче й не було поруч — усi думки були зайняті іншим. Нi! Не буває таких збiгiв, хоч що кажiть! Чумак почав писати цей роман понад десять рокiв тому i згадав про нього, ба бiльше — телефонував, говорив про нього з iншою людиною за день до свого зникнення!

Нi, не буває.

У салонi машини швидко нагрiлося i лише тодi Свiтлана повернула менi куртку, а потiм дала старий зеленкуватого кольору грубий зошит у потертiй обкладинцi.

— Ви його перевiрте графологiчною експертизою чи ще там чим, вам виднiше, — без натяку на iронiю промовила вона. — А потiм почитайте уважно. Так, аби не пройшов повз увагу жоден рядок. I якщо виникнуть питання — телефонуйте будь-коли.

— Що, навiть серед ночi? — в'їдливо запитав я.

— Навiть серед ночi, — не вiдводячи погляду, повторила вона. — Хоч я вам i не подобаюсь, кава за мною.

Емоцiї таки взяли гору. Тому що, не довго думаючи, я промовив цiлком щиро:

— Подобаєтеся. Пробачте. Я обманював.

— М-м-м? — очi її висловили неабиякий подив. — А я, уявiть собi, повiрила. Оце так «взули» мене… Рада, що помилилась. Дзвонiть.