Розділ «ХXV»

А тим часом передi мною сидiла вже друга гарна жiнка, що теж не кохала Чумака, проте так само заради пам'ятi понад усе бажала знайти його, а заразом пускала бiсики у мiй бiк. Отакi пироги… Я дивився на Свiтлану i не мiг наважитися промовити кiлька слiв, якi, звiсно, мене нi до чого особливо не зобов'язували.

— Ну, припустимо, але чому ж ви не долучилися вчасно до його пошукiв, а прийшли лише через пiвроку до мене? Може, й розслiдування жвавiше просувалося б? Може, й сам Чумак завдяки цьому був би живий?

— А тому, що у цьому не було потреби. Тому що я знала, точнiше, розумiла, що зник вiн за власним бажанням!

— Отаке… — зробив я здивований вигляд, вiдчуваючи усерединi, як запахло, вже по-справжньому запахло удачею. — Як це за власним?

— То ми будемо спiвпрацювати? — вже зi спокiйними iнтонацiями перепитала вона.

— На тих умовах, про якi йшлося, можна було б, — подумавши, обережно промовив я. — Але довiри до вас у мене однаково немає. Ви вже пробачте.

— А я i не потребую, щоб ви менi щось довiряли, — знизала плечима Свiтлана. — Я довiрятиму вам. Ви тiльки не забудьте i розрахуйтеся наприкiнцi.

— Не забуду, — пообiцяв я.

— Гаразд. Тодi слухайте. Чумак був дуже неврiвноваженою людиною, i перiодично у нього бували жахливi душевнi кризи. Проте вiн умiв одягати маску i їх нiхто не бачив. Цi кризи мали конкретну причину — дискомфорт у життi. Андрiй нiколи не жив бiдно, навiть тодi, коли ще не був вiдомим письменником. Гадаю, ви знаєте, його батько був другим секретарем обкому партiї, мати — директором фiлармонiї. Тож старих статкiв вистачало на небiдне життя. Та й дружина його, Олена, з елiтної сiм'ї. Це ж батьки знайшли йому таку партiю. Шлюб без кохання. Тому й не варто причисляти її до близьких йому у душевному планi людей. Звiсно, вона вам про це не розповiла. Я не права?

Я мовчки дивився на неї.

— Ну, пробачте, само вирвалося, — розвела руками Свiтлана. — Не буду. Отож це їхнi батьки потенцiювали шлюб. Ось вам причина того, чому не належить незрiвнянна панi Олена до тих, хто знає його думки i бажання. Потiм розвалився Союз, i Андрiй, здобувши непотрiбну освiту, зайнявся дрiбним бiзнесом. I далi, вiн розповiдав, жилося не бiдно. Мав усе, що потрiбно. Тiльки от задоволення вiд життя не отримував. Ну, так, декому важко зрозумiти: дорога машина, розкiшний дiм, грошi, слава… Ви, сподiваюся, розумiєте. Усi цi блага асоцiюються у людини зi щастям лише тодi, коли їх немає. Коли ж вони є, швидко приїдаються i стають непомiтними. А на перший план виходять помилки, яких припустився, аби заволодiти цими благами, i негаразди, якi завжди присутнi на їхньому зворотньому боцi. А останнiм часом негативу додалося, повiрте. Вiдчуття, що знехтував принципами заради грошей. Становище людини, у яку летить камiння. Самотнiсть. Синдром вiчного емiгранта! Ще тодi, коли ми познайомились, Андрiй їздив за кордон, залишаючись там на термiн значно бiльший, анiж потребували грошово-товарнi операцiї. Вiн же реально не мiг терпiти отого усього свинства, яке навколо нас! Ще тодi Андрiй їздив за бугор. Жив там кiлька мiсяцiв, у цивiлiзованому свiтi, так би мовити. Але серед чужих людей також довго не витримував i повертався. Щоб знову зануритися у наше, смердюче, «рiдне». Ви розумiєте мене? Цей спосiб його життя зберiгався i до останнього часу. Я знаю. Пiсля виходу його «Пастки» я була чи не єдиною журналiсткою, для якої вiн зважився на iнтерв'ю. У нього якраз почалася жахлива душевна криза, але менi вiн не вiдмовив. Iнтерв'ю вийшло нiяким. I менi просто не хотiлося виставляти назагал проблеми людини, яка зажила доброї слави. Стало шкода. Але за цих кiлька годин вiн розповiв менi багато. Андрiй зовсiм не змiнився. Не змiнилися його думки та погляди на життя. Знаєте, ще тодi, ну, десять рокiв тому, менi не раз доводилося чути: «Ти знаєш, як я хотiв би опинитись на безлюдному островi!» Отак-от буквально. Так i казав. Щоб тiльки вiн, вода, вiтер — бiльше нiчого. Це звучало постiйно, доки ми спiлкувалися. Не знаю, чи казав вам ще хтось про таке. Навряд чи. Я бачила, вiн усерйоз «навантажений» цiєю думкою. Iдеєю фiкс, яка не мала нiколи справдитися.

Я мовчки слухав, дивлячись на Свiтлану. Серед усiєї маси людей, причетних до розшуку Чумака, тiльки ми з нею мали подiбнi припущення. Причому я дiйшов до них сам, без чийогось натяку.

— Розумiю, — продовжувала вона, — не дуже сприймається. Я також не дуже вiрила. Особливо, коли весь глум почався. Сидiла, наче на голках: сказати? Не сказати? А як справдi щось сталось? А потiм… Знаєте, одного разу, ну, ще тодi, давно, коли у розпачi вкотре бовкнув про свiй «острiв», що бажав би втекти туди вiд усього, я запитала: «I вiд мене?». Йому було незручно, але сказав: «Взагалi вiд усього». I я вважаю, зрештою вiн так i зробив.

Свiтлана перевела подих i, зiбравшись з думками, продовжила:

— Розумiю, оце, що я розповiдаю, важко назвати фактами. Пiвтора року тому, коли вiн зважився на iнтерв'ю, я сказала, що часто згадую його. Вiн вiдповiв стримано, що також мене пам'ятає. I додав, що усi казки у життi мають свiй початок i кiнець. А потiм витяг старий зошит. «Ось те, що я давав тобi читати ще тодi, — сказав Андрiй. — Пам'ятаю, тобi подобався початок. Обiцяв швидко дописати, але не вийшло. Уже не допишу». Це був незавершений роман, який вiн почав ще давно — за кiлька мiсяцiв до нашої першої зустрiчi десятирiчної давини. Не раз потiм, коли вiн телефонував, навiть через роки, перепитувала чи є вже закiнчення. Вiн смiявся i вiдповiдав заперечно. Та я й сама знала, адже стежила за його творчiстю i мала усi його книжки. I от пiвтора року тому пiсля невдалого iнтерв'ю, коли ми пили каву, Андрiй сказав, що роман досi не вивершений. Я ще пожартувала на цю тему, зауваживши, що закiнчить його вже на комп'ютерi. Андрiй вiдповiв, що не закiнчить його взагалi. Знаєте, як вiн сказав? «Це єдиний роман, написаний про мене самого. Усi інші не заслуговують, аби читати його». Розумiєте? Вiн просто передумав його закiнчувати. Але менi було цiкаво. Ну менi особисто. Не для iнтерв'ю. I я запитала, а чим же усе закiнчиться? Вiн не вiдповiв. Не схотiв. Махнув рукою, перевiв на жарти. Потiм збрехав, що не придумав ще. Але я упевнена, вiн знав! Просто не було бажання закiнчувати роман.

У мене знову замлоїло всерединi вiд передчуття нових знахiдок, вiд передчуття просування уперед. Ось про що вела мову Свiтлана! Про той самий роман, що про нього говорив Чумак з Валерiєм в останнiй день перед зникненням! Роман, який вiн давно обiцяв приятелю, але так i не дав. Адже той «зник невiдомо куди». Довелося вiдвернутись i зробити ще кави. Хай що там було, а ця жiнка не мала побачити, що дiється зі мною.

— I що далi? — спробувавши проковтнути непомiтно i не показати хвилювання, запитав я.

— А далi… — Свiтлана подивилася на мене. — Коли вiн пiдвозив мене до офiсу — ми ж сидiли у ресторанi… Словом, я вкрала роман. Забрала. Отак. Вiн однаково казав, що не видаватиме. Навiть подумала, що може спалити. Письменники на таке здатнi, а потiм шкодують. Андрiй вийшов купити менi квiти на прощання. Полюбляв такi жести… А я, не довго думаючи, запхала руку у кейс i витягла. Менi було шкода. Я знала, що вiн забуде. Якби зошит i далi лежав у кейсi, вiн побачив би його i точно спалив би, якщо дiйсно збирався, або закинув би кудись. А так не потрапив на очi — й забув. Вiн така людина. Сотнi справ, тисячi задумiв. Одне поза друге у головi губиться.

Руки мої тремтiли вiд хвилювання, коли ставив каву на стiл. Ось чому, виявляється, Валерiй не отримав нового роману! Зошит дiйсно зник. А недописана книга існує! Усього мене буквально почало трусити.

— Ви змерзли! — вигукнула Свiтлана. — Вдягнiть щось.