Хоча більшість соціальних послуг в соціальній сфері надають НУО, все ж таки в більшості випадків ці послуги вважаються суспільними (державними). Проте оскільки соціальні послуги стосуються суспільства в цілому, держава, в основі своїй, несе відповідальність за їх надання. Тому для держави дуже важливо мати суворий контроль за тими суб'єктами, яким делеговано право надавати такі послуги. Задля забезпечення того, що надання таких послуг відповідає мінімальним нормам безпеки та якості, держава зазвичай гарантує, що такі критерії дотримані, видаючи ліцензії надавачам послуг.
Ступінь урегульованості соціальних послуг може бути різним в залежності від самої послуги. Проте, зазвичай законодавчо регулюються ті послуги, які потребують ліцензування. Такий приклад передбачений в Соціальному акті Угорщини, який визначає установи соціального піклування як такі, що надають послуги базового та спеціалізованого піклування.
Надання деяких соціальних послуг може не вимагати ліцензування, але потребувати повідомлення державним органам. Наприклад, у Франції догляд за дітьми та дорослими, за виключенням інвалідів та престарілих, не потребує ліцензування, але вимагає повідомлення про це органам державної влади.
Регламентовані соціальні послуги повинні бути ліцензовані незалежно від того, ким вони надаються - фізичною або юридичною особою. Французькі суб'єкти, визначені як соціальні та медико-соціальні установи, а також фізичні особи, що здійснюють догляд за більш ніж трьома інвалідами або престарілими особами за гроші, підлягають ліцензуванню перш, ніж вони почнуть таку діяльність. В Люксембурзі існують такі ж законодавчі вимоги щодо фізичних та юридичних осіб. Насправді, згідно Статті 1 Закону від 8 вересня 1998 р., що регулює відносини між державою та організаціями, що проводять діяльність в соціальній, родинній та терапевтичній сферах, будь-яка особа (будь то фізична або юридична, приватна або державна), що надає на регулярній основі послуги, які мають за основу соціальну, соціально-освітню, меди-ко-соціальну або терапевтичну мету, повинна отримати письмову ліцензію задля здійснення такої діяльності. Тобто можна наголосити, що вимоги до ліцензування є загальним правилом як для приватних, так і для державних надавачів соціальних послуг.
Також, в багатьох унітарних державах, навіть якщо надання соціальних послуг лежить в компетенції місцевих органів влади, насправді мінімальні норми забезпечення соціальних послуг встановлює міністерство, що відповідає за соціальні питання. Зокрема, в Італії органи місцевої влади мають повноваження щодо встановлення критеріїв ліцензування соціальних послуг в місцевому законодавстві. В свою чергу, регіональне законодавство повинне відповідати мінімальним національним вимогам, встановленим наказом Міністерства соціальної солідарності. В Іспанії немає національного законодавства, яке б регулювало соціальні послуги, але кожна автономна республіка прийняла своє відповідне законодавство і свої правила проведення ліцензування та фінансові правила надання соціальних послуг.
Механізми фінансування неурядових організацій в якості надавачів соціальних послуг
Непряме фінансування НУО, які працюють у сфері соціальних послуг, передбачає фінансування через схему соціального забезпечення, звільнення від податку, особливо у випадках, коли це стосується комерційної діяльності цих організацій, а також заохочувальних та добровольчих робіт.
Зокрема, схема соціального забезпечення надає прямо або непрямо (за допомогою безпосереднього переказу користувачу) кошти на оплату витрат, пов'язаних із отриманням необхідної соціальної допомоги. У Франції аванси на медичні витрати надаються соціальним та медико-соціальним закладам з Державного фонду соціального забезпечення (національне державне соціальне страхування).
Кожен рік на ці заклади (державні або неприбуткові) розподіляються кошти, виходячи з очікуваної вартості медичних послуг, які покриваються соціальним забезпеченням на рік.
Кошти також можуть виплачуватися безпосередньо користувачам. У Нідерландах інваліди отримують "персональні бюджети" - фіксовану суму грошей, які вони можуть сплатити тому надавачу послуг, якого самі оберуть.
Ця допомога користувачам може також мати форму ваучеру, який дозволяє особі, що отримує допомогу, скористатися послугами ліцензованих державних або приватних соціальних закладів. Такий вид допомоги існує в Італії, де муніципальні ради надають прийнятним користувачам ваучери, які дозволяють їм розраховуватися с постачальниками соціальних послуг. Критерій для видачі цих ваучерів встановлюється місцевими органами самоврядування відповідно до основних національних критеріїв. Потім постачальники можуть компенсувати вартість ваучерів, отриманих від користувачів, у місцевого уряду.
НУО, які займаються благодійною діяльністю і таким чином надають соціальні послуги, отримують пільги на сплату ПДВ, мита, податку на доходи підприємства, як пасивні, так і активні. Винятки щодо активних доходів, а саме, щодо податку на комерційну діяльність, чітко регулюються.
Розглядаючи проблематику заохочування робочої сили у НУО, зазначимо, що робоча сила - це значні затрати для постачальників соціальних послуг, особливо через те, що ця робоча сила повинна бути кваліфікованою. Тому у багатьох західних країнах деякі заходи були вжиті заради стимулювання волонтерської праці. Часто це впливає на трудове законодавство. Наприклад, стимулювання волонтерства можна знайти у Чеській Республіці, де Закон про цивільну військову службу передбачає заохочувальні засоби для волонтерів, що працюють в НУО. В якості альтернативи основній військовій службі молоді люди можуть протягом двох років проходити "цивільну службу". Вони можуть робити це у державних закладах або НУО, включаючи ті, що діють у сфері шпиталів та соціальних послуг. Схожі можливості надаються статтею 25 закону Польщі про діяльність заради суспільного блага та волонтерство.
Інші механізми стосуються реінтеграції довгостроково безробітних людей в ринок праці. Наприклад, стаття 144 голландського Акту про матеріальні виплати на утримання (Subsistence Benefit Act) передбачає, що місцеві офіси соціального забезпечення повинні виплачувати символічну суму, приблизно в 45 євро на місяць, безробітнім людям, які погоджуються добровільно виступати засобом для реінтеграції ринку праці.
Подібним чином бельгійське соціальне законодавство намагається вирішити проблему осіб, які були виключені з соціальної системи, надаючи їм робочі місця, та реінтегруючи їх до соціальної сфери. Насправді особи повинні робити внески до планів державної соціальної схеми для того, щоб підпадати під дію системи. Внески до системи можуть бути зроблені лише через утримання соціальних внесків із зарплатні. Отже, центри соціальної допомоги активно шукають робоче місце для особи. Якщо центру не вдається знайти роботу для особи, він укладає тимчасовий трудовий контракт з особою та направляє її на роботи до іншого центру, різноманітних місцевих органів самоврядування або НУО, які працюють заради соціально блага, зокрема до тих, хто надає соціальні послуги.
Також слід зазначити, що у більшості західних та центральних європейських країн, держави надають юридичним та фізичним особам певні податкові пільги за їх внески до благодійних організацій. Такі пільги відрізняються у кожній країні. Методи обчислення пільг можуть бути різними та країни можуть надавати їх більше або менше у залежності від обсягу, який може бути заявленим на пільги. Спектр практик у цій сфері дуже численний. Наприклад, у той час, як у Швеції не передбачаються ніякі податкові пільги, у інших країнах, таких як Греція, Естонія та Литва (стосовно пожертвувань фізичних осіб) не обмежуються суми, які особи або комерційні підприємства можуть утримувати з їх прибутків, що оподатковуються.
Зокрема, у той час, як зниження податків - це найбільш поширений вид пільг, які надаються у випадку пожертвувань, небагато країн надають пільгові кредити, коли пожертвування здійснюються фізичними особами. Прикладами держав, що надають податкові кредити донорам-фізичним особам, слугують Франція, Італія та Іспанія, де особи отримують податкові кредити у розмірах 16-66 % відповідно до їх внесків до певних видів благодійних організацій. Тим не менш, деякі інші західноєвропейські країни віддають перевагу механізму надання права зменшення податків донорам-фізичним особам.
Польща прийняла законодавство, яке зазвичай зветься "Закон 1 %", а насправді є податковим кредитом у 1 % для фізичних осіб. Система не є найефективнішою системою податкового кредитування, бо вимагає, що для того, щоб особа-платник податків отримала свій податковий кредит, пожертвування повинно бути здійснено шляхом банківського переказу. Це не стимулює платників податків здійснювати різні менші пожертви протягом фіскального року.
Механізм, який називається "відсоткові закони", був впроваджений в Іспанії у 1979 році і стосувався пожертвувань Церкві. Цей механізм був поширений у 2000 році на соціальні цілі. Фізичні особи можуть призначити до 0,5239 % їхнього податкового зобов'язання Церкві та до 0,5239 % на соціальні цілі. Кожний рік закон про бюджет визначає мінімальну загальну національну суму, яка повинна буди виділена на такі цілі. Якщо пожертвувань платників податків недостатньо для того, щоб покрити цю суму, тоді держава компенсує різницю. Вісімдесят відсотків цих фондів управляються Міністерством соціальних та трудових справ, яке в свою чергу надає ці фонди НУО, які ведуть соціальну діяльність або інші соціальні програми.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маркетинг соціальних послуг» автора Воронкова В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Правове регулювання соціальних послуг“ на сторінці 1. Приємного читання.
