Французький філософ де Токвіль стверджував, що вільні вибори не рівносильні демократії. Люди вибирають уряд, але дистанція між ними залишається майже такою, як між королем і підданими. Надаючи належне місцевому самоврядуванню, клубам, асоціаціям та громадським рухам, він підкреслював, що громадяни перестануть бути підданими, коли вони "будуть використовувати" дистанцію, що розділяє їх та владу. Він попереджав: "Якщо уряд виконуватиме роботу замість громадських асоціацій, то етика і психічний стан суспільства стануть не менш ризикованими сферами, ніж торгівля та промисловість". Це освоєння соціального простору в демократичному суспільстві відбувається відповідно до принципу взаємного доповнення.
Взаємне доповнення - основний принцип соціальної філософії та ключовий стандарт політичної системи. Він затверджує верховенство окремого індивідуума над громадою і допоміжне значення останньої: "Влада в цілому, і держава зокрема не повинні перешкоджати людям чи групам здійснювати власні ініціативи, тобто якнайкраще реалізовувати свою енергію та творчі ідеї задля отримання загального блага або задоволення конкретного інтересу".
Принцип взаємного доповнення, що визначає соціальний порядок, з'являється ще в роботах Аристотеля. В них він висловлений у понятті "Місто-Держава", що базується на співдіяльності декількох громад, залежних одна від одної. Для Алтисіуса, який жив в VII ст., ідея взаємного доповнення обґрунтовує існування "перехідних" громад між державою і громадянами - будь-який інститут більш високого рівня заснований на елементах нижчого рівня.
В Епоху Просвітництва вперше виникли ініціативи, спрямовані на включення принципів, основаних на природних законах, в основні законодавчі акти. Це, зокрема, стосується Конституції Сполучених Штатів. Цей аспект принципу доповнення є особливо важливим, часто фундаментальним, для структур федерального типу. Тому застосовується в таких країнах як Німеччина, Швейцарія, США.
Взаємне доповнення також важливе у формуванні міжнародних структур - Євросоюзу насамперед. Щодо Євросоюзу, то можна сказати, що він став можливим завдяки прийняттю цього принципу. Декларація прав людини ООН і Маастрихтська угода, що складають основу сучасного Євросоюзу, безпосередньо посилаються на принцип взаємного доповнення.
У соціально-політичній системі мета реалізації принципу взаємного доповнення полягає не в застосуванні вільно-ринкової соціальної політики, а в її децентралізації. Прихильники принципу взаємного доповнення припускають, що співробітництво різних структур заради загальної вигоди є умовою соціального розвитку. Оптимальний зріст залежить від розумного розподілу завдань між державою, громадою та корпоративними структурами.
Принцип взаємного доповнення визначає, що виконання завдань має бути організоване таким чином, щоб можна було гарантувати максимально ефективну діяльність: високі владні органи втручаються у справу тільки тоді, коли владні органи нижчого рівня не в змозі виконати завдання повноцінно. Отже, таке широко зрозуміле поняття як ефективність є базовим показником, що впливає на розподіл завдань, а плюралізм структур, які відповідають за прийняття рішень, гарантує дотримання принципу доповнення. Він може бути включений у три головних постулати:
• o суспільство не повинно позбавляти особу чи групу осіб того, що вони взмозі зробити задля свого блага;
• o в разі, якщо особа або група осіб не має можливості виконувати певну функцію, суспільство, перш за все, повинно підтримати цю особу чи групу в реалізації самодопомоги;
• o якщо підтримка виявилася дієвою - стан особи чи групи став стабільним, їм треба дозволити розвиватись самостійно, бо подальша підтримка породить "ефект відчуження".
Принцип взаємного доповнення, що трактується в такий спосіб, встановлює обмеження повноважень влади, яка має "зупинитись" через наявність самоорганізованих громад, відповідальних і активних громадян.
Варто також зазначити, що взаємне доповнення покладає на громади обов'язок заповнювати весь простір, який залишає держава. Отже, принцип створює основу для побудови реальної демократії, для громадської участі в керуванні та спільної відповідальності за державу.
З іншого боку, якщо неурядовий сектор вимагає рівного доступу до суспільних ресурсів, йому варто сприяти стандартизації своєї роботи та побудові відносин із державною адміністрацією на цій основі. Для досягнення цього НУО повинні послідовно покращувати якість послуг, які вони пропонують, виконувати основні адміністративні вимоги (наприклад, достовірна та своєчасна звітність), спиратись на різні фінансові ресурси (для запобігання фінансової залежності від одного донора) та прагнути формування місцевого чи національного представництва. Органи державної влади повинні визнати незалежність НУО та ставитись до них як до потенційних партнерів, відповідно до зрозумілих правил співробітництва.
Розглядаючи відмінність між організаціями, які надають соціальну допомогу, слід зазначити, що всі вони - державні, приватні і неурядові - не тільки реалізують свої завдання по-різному, але певні послуги надають краще одна за одну. Наприклад, державний сектор є компетентнішим у реалізації політики в заданих областях, розробці законодавчих актів, забезпеченні рівного доступу всіх громадян до певних послуг, а також у підтримці безперервності та стабільності пропонованих послуг. Тобто, пріоритет державного сектору - це розробка стратегії, законодавчих рамок, створення сприятливих умов для діяльності інших секторів, а також посилення злагодженої діяльності в місцевих громадах.
Корпоративний сектор, в свою чергу, може впоратись із ситуаціями, в яких державний виявляється бездіяльним і безпорадним. Отримання прибутку - мета, яка ефективно мотивує фірми інвестувати, розширювати сферу діяльності або наслідувати методи роботи, що застосовують їхні конкуренти. Це змушує бізнес-сектор акцентувати увагу на комерційних справах. З іншого боку, бажання одержати максимальну вигоду часто зменшує якість послуг, що не відповідає очікуванням клієнтів.
НУО найкраще виконують завдання, що дають мінімальний прибуток і вимагають всестороннього підходу до вирішення проблеми обмеженого кола клієнтів. Робота таких груп базується на етиці та моралі команди та неоплачуваній, але самовідданій роботі волонтерів. Отже, НУО "на відмінно" справляться з завданнями, пов'язаними з наданням соціальної допомоги, що вимагають не тільки концентрації значного капіталу, але й участі достатньо мотивованих членів місцевих громад.
В цілому, відповідаючи на питання, що відрізняє сектор НУО від бізнесу та держави, слід зазначити, що особливість третього сектору, зокрема НУО, дуже добре визначена німецьким дослідником соціальної діяльності Адальбертом Еверсом:
• o Перший сектор - держава - відповідає за організацію, реалізацію та перерозподіл товарів відповідно до встановлених постійних загальних критеріїв. Головні принципи цього сектору: рівноправність і безпека.
• o Другий сектор - ринок - через анонімне виробництво, не засноване на глибоких зв'язках, він задовольняє матеріальні потреби, виражені в грошах. Мета діяльності: прибуток.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Маркетинг соціальних послуг» автора Воронкова В.Г. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Реалізація принципу взаємного доповнення“ на сторінці 1. Приємного читання.
