Розділ III Обличчя смерті

Філіп гарячково шукав Ґійома по всьому палацу, аж поки не натрапив на нього в одному з коридорів. Побачивши меншого брата, який, стиснувши кулаки й люто виблискуючи очима, стрімко біг до нього, Ґійом спробував утекти сходами. Проте Філіп наздогнав його раніше і без жодного слова, в цілковитій мовчанці, накинувся на брата.

Ґійом був на десять років старший за Філіпа, на голову вищий і в півтора рази важчий, але Філіп мав перевагу в швидкості та спритності. Блискавичним рухом він завдав йому удару в щелепу, відтак ткнув його коліном у пах. Не встиг Ґійом зігнутися, як отримав ще два надзвичайно болючі удари — ребром долоні по шиї, трохи вище ключиці, та по нирках. Наступної миті Філіп майстерним прийомом збив його з ніг і, вирішивши, що цього досить, вихопив з піхв кинджал, збираючись зарізати свого старшого і найненависнішого брата, наче свиню.

Вартові, що збіглися на шум бійки, не втручалися. Вони не почували ані найменшої симпатії до Ґійома, і тому, не змовляючись, вирішили нічого не робити, поки перевага на боці Філіпа. Проте будь-якої миті, щойно щастя усміхнеться Ґійомові, вони ладні були розборонити їх.

Розуміючи це і бачачи, що Філіп цілком серйозно збирається вбити його, Ґійом рвучко схопився на ноги. З несподіваною спритністю він ухилився від кинджала і щосили, вклавши в цей удар всю свою вагу, штовхнув Філіпа в напрямку сходів, сподіваючись, що брат не втримається на ногах і, чого доброго, скрутить собі в’язи.

Філіп і справді спіткнувся, та, на щастя, на рівному місці, не долетівши до крутих сходів. Одначе при цьому він сильно вдарився головою об кам’яну підлогу, очі йому засліпив яскравий спалах, потім у його очах потьмарилося, з носа потекла кров, і він втратив свідомість.

Вартові вчасно спинили Ґійома, що кинувся був добивати непритомного брата…

Філіп повертався до тями повільно та болісно. Іноді його розум частково виринала з мороку, і тоді він чув голоси, в яких виразно бриніло занепокоєння, але значення мовлених слів не доходило до його потьмареної свідомості. Він не знав, хто він такий, не знав, що з ним сталося і де він знаходиться. Величезна кількість питань, що на них не знаходилося відповідей, викликала в нього паніку, і він знову впадав у забуття.

Лише на четвертий день, змарнілий та вщент розбитий, Філіп врешті опритомнів. Ще якийсь час він лежав у цілковитій темряві, аж поки не додумався розплющити очі. Це була ще не думка, а радше усвідомлення того факту, що від здатний мислити, а отже, існує.

У кімнаті панували сутінки, та це не завадило Філіпові впізнати свою спальню. Повернувши голову й застогнавши від гострого болю, що ніби шматував його мозок на клапті, він побачив, що вікна зашторені, а на щільних червоних шторах вимальовуються прямокутники світла. Значить, там, надворі, зараз день.

„Треба розсунути штори“, — була перша його думка, і водночас його вуста промовили перші осмислені слова:

— Дайте світла… темно… Хтось тут є?

Почулися швидкі човгаючі кроки — у кімнаті він таки був не сам.

— Слава Всевишньому, нарешті! — Падре Антоніо, помітивши розумний блиск Філіпових очей, радісно й полегшено зітхнув. — Я так хвилювався за тебе, сину мій, так боявся, що ти ніколи не повернешся.

Поки панотець розсовував штори на найближчому вікні, Філіп напружено думав над його останніми словами, але без будь-яких видимих наслідків. Біль у голові не дозволяла йому зосередитися.

— І відчиніть вікно, — додав він. — Задушливо.

Дон Антоніо виконав і це його прохання. В кімнаті повіяло приємною ранковою прохолодою. Філіп з насолодою вдихнув чисте та свіже повітря, сповнене ароматами пізньої весни.

Панотець повернувся до Філіпа, присів на край широкого ліжка і взяв його за руку.

— Як почуваєшся? — стурбовано запитав він.

— Погано, — відверто зізнався Філіп. — Голова болить, млявість якась… Що сталося, падре?

— Ти сильно вдарився і, схоже, у тебе був струс мозку. На щастя, все минулося.