Розділ LXI Таємна місія Ернана

— Ага, зрозуміло. Отже, в тому, що в нас досі немає папи, винні прихильники об’єднання?

— Не зовсім так. Чортова дюжина запеклих противників також не ликом шиті. Вони й собі присягнули на Євангелії, що до кінця відстоюватимуть чистоту віри і не допустять поступок ортодоксам. Біда в тому, що сама постановка питання не залишає простору для будь-яких маневрів та компромісів. Можливі лише два варіанти: або майбутній папа відкличе буллу „Адже всі ми християни і Господь Ісус у нас один“, або ж не відкличе — і тоді Об’єднувальний Собор відбудеться літом п’ятдесят четвертого року.

— І що ж тепер буде, коли обидва уґруповання налаштовані так непримиренно? Невже доведеться чекати, поки частина кардиналів не гигне, забезпечивши перевагу якійсь із сторін?

— Не обов’язково. Згідно зі статутом папи Григорія Великого конклав не може тривати до нескінченності. Коли за рік після його початку кардинали так і не дійдуть згоди, Римський імператор, як старший син церкви і перший з лицарів-захисників віри Христової, має запропонувати на розгляд кардиналів кандидатуру, яку він обере сам. Якщо його перша кандидатура внаслідок двох турів голосування — ранкового та вечірнього — не набере встановлених двох третин голосів, наступного дня імператор має запропонувати другу. Коли ж і друга кандидатура буде відкинута, то на третій день імператор запропонує третю, останню, — і от їй досить буде набрати просту більшість голосів. Але якщо кардинали не підтримають її, всі вони без винятку позбавляться свого сану і решту життя будуть змушені провести в монастирях, як прості ченці, а папою стане найстарший з єпископів, що мають єпархії, але не є кардиналами. Мається на увазі найстарший не за віком, а за часом перебування в сані єпископа. Він-то і має насамперед призначити нових кардиналів в кількості не менше п’ятнадцяти — щоб у разі його раптової смерті було кому обирати наступного папу. Правда, за всю історію церкви це положення статуту ще жодного разу не застосовувалося на практиці, і будемо сподіватися, що й нинішня криза не зайде так далеко. Наш архієпископ переконаний, що зрештою частина непримиренних поступляться — хоча б тому, що всі вони літнього віку і їм буде важко витримати річне ув’язнення на конклаві, нехай і у відносному комфорті.

— А проте, — зауважив Ґастон, — спочатку ти сказав, що боїшся, як би конклав не тривав цілий рік.

Ернан похмуро посміхнувся:

— Ти ж знаєш, що за вдачею я песиміст і звик припускати найгірше.

— І хто ж тоді стане папою? Хто старійшина серед єпископів-некардиналів?

Ернан знову посміхнувся, тепер вже хитрувато:

— Монсеньйор Франциско де ла Пенья.

— Єпископ Памплонський?!

— Авжеж, він. І це ще не все. Я забув згадати про одну важливу деталь. Якщо через три місяці після початку конклаву, цебто якраз до Різдва, кардинали не оберуть нового папу, то, згідно з тим же статутом Григорія Великого, Франциско де ла Пенья стане місцеблюстителем Святого Престолу. Такий прецедент вже був, на початку минулого століття, і тоді кардинали після п’яти з половиною місяців безплідних дискусій врешті-решт обрали папою тогочасного місцеблюстителя, єпископа Равеннського, який став Іоаном XXII. Тож у монсеньйора Франциско непогані шанси.

— Оце так зрадіє Марґарита! Вона просто обожнює свого єпископа.

— До речі, — зауважив Ернан. — Кардинали -прихильники возз’єднання церков не мають нічого проти кандидатури монсеньйора Франциско, а дев’ять з них вже зараз готові віддати за нього свої голоси. Він цілком підтримує ідею Об’єднувального Собору і, крім того, він лютий противник єзуїтів.

— Ще б пак, він задасть їм перцю. Неодмінно відлучить їх від церкви.

— Тільки тоді, коли стане папою. Функції місцеблюстителя дуже обмежені. Власне кажучи, ця посада була запроваджена Григорієм Великим лише для того, щоб за будь-яких обставин католицький світ не залишався надовго без свого верховного пастиря.

— Але хоч указ про позбавлення Фернандо де Уельви права на престол місцеблюститель зможе затвердити і схвалити від імені церкви?

— Гадаю, що так. Адже це буде чисто символічний акт. Але боюся… Я знову боюся, чорт забирай! Я боюся, що до Різдва Фернандо може стати королем.

— Попри всі застережні заходи, які вживає дон Альфонсо? Невже і ти вважаєш Інморте всемогутнім чаклуном?

— Ну, ні, він далеко не всемогутній і навряд чи наділений якимись надприродними здібностями. Однак він могутній, дуже могутній, і сила його не лише в леґіонах озброєних до зубів і добре навчених воїнів, не лише в грізних бойових кораблях під чорними знаменами з косим червоним хрестом, не лише в трьох областях ордену Серця Ісусова, а також і в фанатизмі його прибічників. Думаєш, у його розпорядженні мало фанатиків, ладних піти за нього в огонь і в воду? Або сунути голову в зашморг — що ближче до теми нашої розмови. Фанатизм, це дуже небезпечна річ, Ґастоне. Я знав багато всіляких фанатиків — і християн, і мусульман, — і, повір мені, вони нічим один від одного не відрізняються. Фанатики-християни анітрохи не кращі за своїх невірних побратимів, а в певному сенсі навіть гірші, бо в мусульман фанатизм — цілком нормальний стан. Який-небудь недоумкуватий домініканський монах здатний за намовлянням Інморте під час хресного ходу встромити в груди кастільського короля кинджал, а потім зійти на ешафот з гордо піднятою головою, до останнього моменту перебуваючи в упевненості, що здійснив богоугодний, мало не святий вчинок.