Розділ LX у якому Філіпа крають сумніви, а Ернан устряває в чергову пригоду

— І то правда. Що тобі тут робити, раз ґрафівна Іверо в Калагоррі.

Д’Альбре чомусь почервонів, а Сімон хихикнув.

— До речі, Філіпе, — сказав Ернан після хвилинного мовчання. — У мене до тебе є одне прохання.

— Яке?

— Відпусти зі мною Монтіні.

— Монтіні? — Філіп пожвавився, та його погляд не віщував нічого доброго. — Нащо він тобі?

— Передовсім він кмітливий хлопець. Та й взагалі вартий особливої уваги, раз така виняткова жінка, як Бланка, любила його.

У Філіпових очах майнули лиховісні блискавки.

— Вона не любила його! — категорично заперечив він. — Я єдиний.

Ґастон та Сімон обмінялися глузливими поглядами.

— Хай тобі чорт! — добродушно осміхнувся Ернан. — Це, між іншим, ще одна причина, чому я хочу взяти його з собою.

Філіп ніяково закліпав очима:

— Я… я не збираюся кривдити його.

— Атож. Тільки й того, що понад місяць тримаєш його під арештом. Врешті-решт ти доведеш бідолашного хлопця до божевілля. Він навіть спить, як на голках, щохвилини здригається від найменшого шуму, боїться, що це ти завітав, щоб особисто поквитатися з ним за ту прогулянку голяка по коридору. І треба визнати, що його страхи не такі вже й марні. У тебе аж руки сверблять порішити його чи, принаймні, скалічити. І якби не ми з Бланкою… Е, що й казати! Нехай він поїде зі мною — подалі один від одного ви, сподіваюся, трохи вгамуєтеся. Ну як, йде?

Філіп зітхнув:

— Гаразд, бери його. З біса він мені здався!

Ґастон невість чому захихотів, а кішка Марція, переконавшись, що Шатоф’єр не буйствує, вибралася з-під канапи і повернулася до Сімона на коліна.

Ернан швидким поглядом оцінив позицію на шахівниці. Філіп грав білими, але його позиція була безнадійною.

— Щось не видно тут Бланчиної руки, — зауважив він. — До речі, де вона?

— У себе, — відповів Ґастон. — З нею лікар.