Розділ I Філіп, шістнадцята весна

— Ваша високосте, — промовив присоромлений Дієґо. — Я вже давно підозрював, що цей… сеньйор дон Феліпе звів нашу сестру, а сьогодні ми вистежили його. Він був… був… — Старший брат запнувся.

— Де він був, по ньому видно. — Тон кастільського принца залишався суворим, а проте відчувалося, що його розважає комізм ситуації. — І що ж ви вимагаєте?

— Покарати безчесного розпусника, от що! — втрутився дванадцятирічний хлопчисько, найменший з братів.

— Он як? — Дон Альфонсо уважно поглянув на Філіпа.

„Гай, який красень! — подумав він. — Не диво, що дівчата сохнуть за ним“.

Філіп дивився йому просто в очі — сміливо і навіть трохи зухвало.

„Якщо мені вдасться заманити його в Толедо, багато наших дам до самої могили згадуватимуть мене добрим словом, — вирішив дон Альфонсо; вочевидь, він непогано знав столичних дам. — Гм… А от від їхніх чоловіків подяки я не діждуся“.

— Отже, ви стверджуєте, — він знову повернувся до братів, — що дон Феліпе знечестив вашу сестру.

— Так, — відповів йому хор в дев’ять горлянок.

— І наш дім, — додав Дієґо.

— Про дім зараз не йдеться. Розберімося спершу з сестрою. Чи скаржилась вона вам на дона Феліпе?

Дієґо де Сан-Хуан здивовано вирячив очі.

— Що-що? — пробелькотів він.

— Чи скаржилась вона, повторюю, що дон Феліпе наглумився над нею?

Брати були вкрай спантеличені таким трактуванням їхнього звинувачення.

— Ні, ваша високосте, не скаржилася, — першим оговтався Дієґо. — Ви нас хибно зрозуміли. Він не глумився над нею… Цебто насправді він наглумився, але він не…

— Так що ж він, зрештою, зробив?

— Він… е-е… сестра сама… е-е…

— Ну!

— Тереза… то, значить, наша сестра… вона добровільно… е-е…