Розділ LIV Жоанна Наваррська

— Атож. Сімон схожий на Рікарда Іверо і зростом, і фіґурою, і зачіскою, навіть в їхніх манерах і ходí є щось спільне. Щоправда, волосся в нього темне, проте сьогодні місяць у молодиках, тож будемо сподіватися…

— Але ж наш маленький, дурненький Сімон…

— Хочеш сказати, що він не впорається з роллю?

— Думаю, що ні.

— А я думаю, що впорається. Насправді Сімон не так простий, як це здається; згадай хоча б історію з дочкою лурдського лісничого. Та й особливо грати йому не доведеться, його роль гранично проста: зустрітися з спільником, узяти в нього боргові розписки віконта Іверо, скуплені ґрафом Біскайським у євреїв, і піти за ним… Хай йому чорт! — раптом вигукнув Ернан. — Збагнув! Збагнув, нарешті!

— Що ти збагнув? — пожвавився Філіп.

— Навіщо ґрафові потрібен віконт Іверо.

— І навіщо ж?

— А для того, щоб… Ні, стривайте! — Хвилину він простояв в задумливості. З його обличчя геть зник збентежений вираз, поступившись місцем добре знайомій Філіпові міні впевненої в собі і в своїй правоті людини. — Все сходиться. Абсолютне все.

— І ви поділитеся з нами вашими здогадами? — ввічливо спитала Бланка.

— Неодмінно, моя принцесо, — відповів Ернан. — Та передовсім треба погасити всюди світло і розчинити віконниці. Потім ми сховаємося в спальні ґрафівни і, поки чекатимемо на зловмисника, я викладу вам свої міркування з цього приводу… Гм… У мене, до речі, з’явилася одна вельми дотепна ідея, і якщо ви, пані, погодитеся, а ти, Філіпе, не заперечуватимеш, ми можемо влаштувати чудову виставу…