Розділ XLIV Рішучий штурм

Паж не рухався з місця і лише одуріло дивився на них.

— То мені можна йти чи ще почекати? — врешті не витримав він.

— Йди, — відповів Філіп, а після чергового Бланчиного „Ні, стривай!“, швидко повернувся до неї: — В чім річ, кузино? Хіба ви не хочете трохи посидіти зі мною, побалакати.

— У мене нема настрою, Філіпе.

— Так буде. Я миттю поліпшу ваш настрій.

Бланка заперечно похитала головою:

— Це виключено, кузене. Будь ласка, йдіть.

Філіп зобразив на своєму обличчі вираз глибокого збентеження.

— Атож, розумію, розумію. І всіляко препрошую за свою нездогадливість.

Бланка здивовано поглянула на нього, запідозривши якусь каверзу:

— Про що ви? Я не…

— Все гаразд, забудьмо про це. Я ще раз перепрошую. Зважте, що сьогодні я добряче напідпитку. Сп’яну пішов за вами, не здогадавшись, що ви просто хотіли відлучитися на хвильку. Звісно ж, я зачекаю на вас тут.

Її щоки спалахнули густим рум’янцем. Вона рвучко розчинила двері і гнівно вигукнула:

— Заходьте, щоб вас покорчило!

З самовдоволеною усмішкою Філіп уклонився їй:

— Тільки після вас, пані.

Вони проминули вузький передпокій і ввійшли до невеликої затишної кімнати, що правила за будуар. Незважаючи на те, що Бланка провела в своїх нових покоях лише одну ніч, вони здавалися цілком обжитими і вже пахли своєю хазяйкою — в повітрі витав тонкий, приємний аромат жасмину, яким завжди пахло від Бланки і від усіх її особистих речей.

Двері, що вели до сусідньої кімнати, прочинилися і в щілину просунулася голова Коломби, Бланчиної покоївки. Побачивши свою пані з чоловіком, вона вмить сховалася.

Бланка влаштувалася на невеличцій канапці в кутку кімнати і жестом указала Філіпові на крісло, що стояло неподалік. Філіп машинально сів, не в змозі відвести від неї захопленого погляду. Він милувався її витонченими, ґраційними рухами, живою мімікою її обличчя, тим, як вона сідає й сидить, — він милувався нею всією. Бланка була одягнена в чудову сукню з золотої парчі, яка вдало підкреслювало її природну привабливість, перетворюючи її з просто гарненької на сліпучу красуню. Філіп відчув, що починає втрачати рештки своєї тверезості.

— Здорово я зіграв на вашій делікатності, еге ж? — лукаво всміхаючись, сказав він. — Між іншим, ви знаєте, як називає вас Марґарита? Сором’язливою до непристойності, ось як. І вона має рацію. Часом ви самі заганяєте себе в глухий кут. Це ваше вразливе місце, і я буду не я, якщо не відшукаю тут лазівки до вашої спальні. Оце зараз я міркую над тим, у чому б такому страшенно ганебному звинуватити вас, щоб ви могли спростувати це лише єдиним способом…