Розділ XLIV Рішучий штурм

— Кузина Бланка втомилася, — відповів за обох Філіп. — Вона повертається до себе і попросила мене провести її. А я, як ґалантний кавалер, не можу відмовити їй у цій невеличкій послузі.

У відповідь на цю безпардонну брехню Бланка досадливо насупилася, але промовчала. Вона цілком здавала собі справу, що за наявної ситуації будь-які заперечення лише погіршать її й без того досить неприємне становище.

Молоді люди весело розсміялися, побажали їм приємних розваг і подалися своєю дорогою. Та перш ніж їхні голоси стихли, чуйні Бланчині вуха все ж уловили кілька прозорих натяків і непристойних дотепів, з приводу її втоми та Філіпової ґалантності.

— А ви зовсім не змінилися, кузене, — докірливо сказала вона.

— В якому розумінні?… Агов, хлопче! — гукнув він пажа з ліхтарем, який теж відстав від гурту, щоб у разі потреби прислужити їм. — Посвіти нам, будь ласка.

Паж мовчки вклонився і рушив уперед. Філіп та Бланка пішли за ним.

— І в чому ж я не змінився? — повторив своє запитання Філіп.

— Ви лишилися таким самим нахабою, яким були завжди.

— Що за слова, Бланко? Ви мене ображаєте. Який же я нахаба?

— Як це який? Звичайнісінький собі нахаба… А втім, ні, ви не звичайнісінький, а надзвичайний. Ви нахаба, яких мало.

— Від нахаби чую, — парирував Філіп. — Ви теж гарний овоч.

— Що? — не збагнула Бланка.

— А хіба ні? Коли одна знатна дама називає любим свого коханця в присутності дядька свого чоловіка — як накажете це називати? Яскравим взірцем сором’язливості?

Бланка збентежено потупилась і нічого не відповіла. Решту шляху вони пройшли мовчки. Філіп ніжно м’яв її руку в своїй руці, а вона вже й не намагалася звільнитися. Бланчині покої були розташовані в тій же північній башті, лише на вищому рівні, поруч з покоями Марґарити, Гелени й Жоанни. Біля її дверей паж зупинився, чекаючи подальших розпоряджень.

— Дякую, друже, — сказав йому Філіп. — Ти вільний.

— Е ні, люб’язний! — негайно зреаґувала Бланка. — Стривай. Ти ще маєш провести пана принца.

— Це зайве, — заперечив Філіп. — Я сам знайду дорогу. Йди собі, хлопче.

— Ні, стривай!

— Можеш іти, я сказав.

— А я кажу: стривай!