Розділ XXXV Переможець турніру та його королева[36]

Закінчивши зі списком лицарів, що мали змагатися з призвідниками, головний герольд виголосив пишномовну і вкрай банальну сентенцію про лицарську доблесть, немеркнучу славу ратних подвигів, любов прекрасних дам і все таке інше. Король Наварри дав знак рукою, маршал-розпорядник турніру повторив його жест, заграли сурми, заглушивши останні слова герольда, і на арену виїхали сім перших лицарів.

— Могутній та грізний сеньйор Хайме, ґраф де Барейро, — оголосив герольд і зробив виразну паузу.

Вершник у чорних, як ніч, латах повагом наблизився до першого від помосту шатра і торкнувся списом щита.

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Александра, ґрафа Біскайського.

Обличчя ґрафа помітно зблідло і видовжилося від подиву. Філіп помилково вирішив, що він злякався, і зневажливо пирхнув.

Коли останній з першої сімки лицарів, віконт де ла Марш, викликав останнього призвідника — а ним якраз виявився Філіп, всі сім пар супротивників зайняли свої місця з протилежних кінців арени.

Запрошення маршала-розпорядника, недоречні одкровення герольдів, кличне завивання сурм — і, виставивши вперед списи, Александр Біскайський та Хайме де Барейро щодуху помчали назустріч один одному.

Противники зітнулися, списи в обох зламалися, але при цьому ґраф Біскайський втратив рівновагу, і лише останньої миті йому вдалося вхопитися за шию свого здибленого коня й уникнути падіння. Маршали одностайно визнали його переможеними.

Головний герольд ніби знічев’я зронив:

— Слава переможцеві, могутньому та грізному сеньйорові Хайме де Барейро.

З незворушним виглядом ґраф де Барейро попрямував до шатра, що раніше належало ґрафові Біскайському. За правилами турніру, призвідник, що зазнав поразки, вибував з подальших змагань, поступаючись місцем своєму переможцеві.

Тим часом на трибунах, де глядачами були переважно простолюд, маломаєтне та безмаєтне дворянство, зчинилася бійка. Противники єзуїтів, украй обурені веселощами симпатиків останніх, пересвідчившись у своїй чисельній перевазі, вирішили провчити нахаб. Невдовзі окремі сутички переросли в загальне побоїще, у зв’язку з чим виникла незапланована перерва, і поки вартові та королівські ґвардійці вгамовували бешкетників, високі гості щиро тішилися цим видовищем.

Врешті-решт пристрасті вщухли і турнір поновився. Філіп без особливих зусиль вибив з сідла віконта де ла Марша, а повертаючись назад, побачив, що над шатром Александра Біскайського вже майорить червоно-чорний прапор ордену єзуїтів-мечоносців, під яким виступав ґраф де Барейро. Він не був посвяченим єзуїтом, але обіймав посаду ґубернатора провінції Садо Лузітанської області ордену Серця Ісусового, що прирівнювалося до звання командора.

У п’яти інших поєдинках першого кола впевнену перемогу отримали призвідники. Особливо хвацько подолали своїх супротивників Тібальд де Труа та Гуґо фон Кліпенштейн.

Коли на арену виїхала друга сімка лицарів, Філіп чекав виклику від Серхіо де Авіли-і-Сан-Хосе, проте згаданий кабальєро зупинив свій вибір на ґрафові Осці. Зате наступний…

— Могутній та грізний сеньйор Хуан Родріґес, — оголосив герольд.

„Родріґес… Родріґес… — гарячково перебирав у пам’яті Філіп, тим часом як закутий у блискучі лати вершник з опущеним на обличчя забралом і чорним щитом без герба та девізу наближався до його шатра. — Є щось знайоме — але що?…“

— Викликає на поєдинок могутнього та грізного сеньйора Філіпа Аквітанського…

До Філіпа підбіг один з молодших герольдів:

— Монсеньйоре, лицар, що викликав вас, відмовився назвати своє справжнє ім’я, посилаючись на свою обітницю протягом п’яти років здійснювати ратні подвиги інкоґніто.