Розділ XVIII у якому з’являється ще один герой нашої повісті

— Його справи затримували, — вступилася за брата Матільда. — Він ще такий молодий, а вже мусить самостійно управляти маєтком. Це нелегке діло, пані.

Марґарита іронічно посміхнулася. У неї зародилася підозра, що в Русільйоні Етьєна затримували аж ніяк не господарські справи — принаймні, не лише господарські.

— Ваша сестра неодноразово згадувала, що колись ви служили пажем у молодого Філіпа Аквітанського. Це так?

— Так, пані. Вірніше, служив я при дворі пана герцоґа, але якийсь час був у почті його найменшого сина. Щоправда, недовго, бо незабаром молоді вельможі вчинили заколот, і монсеньйор Аквітанский-молодший був змушений покинути Тараскон і поїхав у Кастілію. А я повернувся до Русільйона, оскільки пан герцоґ порахував мене бунтівником і звільнив зі служби.

— Отже, ви були учасником тих подій?

Монтіні зам’явся.

— Навряд чи мене можна назвати учасником, — після недовгих вагань відповів він. — Я був просто очевидцем. Співчуваючим очевидцем.

„Хоч і нахаба, проте знає міру, — зробила висновок Марґарита. — Певна скромність йому властива“.

— Мене завжди цікавила ця історія, — сказала вона. — Але всі версії, що їх я чула, були з третіх рук і нерідко суперечили одна одній…

— А як же ґраф д’Альбре? — втрутилася Бланка.

— Ха! Цей хвацько? Та я не повірила жодному його слову! Він суперечив не лише іншим, а й сам собі. Аж із шкури ліз, щоб виставити себе в якнайвигіднішому світлі. І бувають же такі люди!

— А от Гелена вважає його чарівним, — зауважила Бланка.

Марґарита пирхнула.

— Теж мені, авторитет знайшла! — промовила вона, вдало копіюючи один з улюблених Бланчиних висловів. — Гелена вважає чарівними всіх симпатичних хлопців, і в думках вона від… — Марґарита осіклася. — Гаразд, облишмо це. Пане де Монтіні, я хотіла б почути вашу розповідь, як очевидця тих подій. Тим більше, співчуваючого очевидця.

— Але зважте, пані, — попередив Етьєн. — Тоді мені було лише дев’ять років, тому не виключено, що я пам’ятаю далеко не все істотне, а з того, що запам’ятав, не все розумів чи, може, розумів хибно.

— Це невелика біда, — заспокоїла його Марґарита. — Ви розповідайте, а ми вже якось розберемося. Відокремимо, як мовиться в Писанні, зерна від полови.

Монтіні охоче взявся виконувати бажання наваррської принцеси. Розказуючи про події семирічної давності, він слухав себе краєм вуха, а часом зовсім не чув того, що говорив, і тому не помічав деяких недоладностей у своїй розповіді, що їх він припускався через неуважність. Уся його увага була прикута до Бланки, і раз по раз він обпалював її пристрасними поглядами, вдаючи, що намагається робити це непомітно.

Етьєн був хлопець метикуватий і відразу зрозумів, що подобається Бланці. Втім, він ще змалку звик до того, що подобається багатьом жінкам, проте та обставина, що він сподобався дочці і сестрі королів Кастілії, сповнювала його єство законною гордістю. Випадково підслухана ним розмова розбурхала його уяву, дала йому широкий простір для найсміливіших фантазій та честолюбних надій. Він швидше мріяв, ніж думав про щось, швидше марив, ніж мріяв, швидше навіть снив, ніж марив, і з насолодою впивався своїми мріями в передчутті найвеличнішої перемоги всього свого життя…

А Бланка ніяк не могла дати ради своїм думкам, що кружляли в її голові з калейдоскопічною швидкістю і без будь-якої лоґічної послідовності спліталися у химерні візерунки, здіймаючи в ній бурю незбагненних, суперечливих почуттів; і в цьому киплячому казані емоцій народжувалося друге в її житті кохання. Не підозрюючи про Етьєнову присутність, вона в розмові з Марґаритою відкрила йому свою душу і тепер почувалася перед ним ніби роздягнена догола. Це було таке дражливе відчуття, наче хтось безперервно лоскотав її, що Бланка ледве стримувалася, щоб не схопитися з місця і… Тут вона не знала, що робити далі — чи втекти геть, замкнутися в своїй спальні і плакати, плакати, плакати від сорому та приниження, поки їй забракне сліз, чи кинутися Монтіні на шию, нехай він обіймає її, цілує, нехай робить з нею все, що йому заманеться, нехай він стане таким близьким і рідним їй, щоб вона вже не соромилася своєї наготи перед ним, щоб зник, урешті, той настирливий, тривожний, неприємний лоскіт у грудях, щоб минула її огида до самої себе і до власного тіла, що залишилася їй на згадку про ночі, проведені з чоловіком, одна лише думка про які викликає неподоланне бажання знов і знов митися в марнім намаганні змити з себе бруд від його доторків…

— А ви нівроку гарний оповідач, пане де Монтіні, — схвально констатувала Марґарита, коли Етьєн скінчив. — Вам би книги писати, я не жартую. Ваша розповідь, безперечно, найцікавіша і найзахопливіша з усього, що я чула про ті події. Правда, в ній є деякі огріхи, але їх можна пояснити тим, що ви самі не дуже прислухалися до того, що говорили.