Розділ XVIII у якому з’являється ще один герой нашої повісті

— Передусім підвестися з колін, — порадила Марґарита, пом’якшуючи тон.

Монтіні, не зволікаючи, виконав цей наказ. А наваррська принцеса тим часом продовжувала:

— І хоч ваша поведінка, пане, була небездоганна, особливо це стосується того, що ви підглядали за нами, а мотивація вашого вчинку досить таки спірна, я все ж пробачаю вам. Сподіваюсь, моя кастільська кузина приєднається до мене — за умови, певна річ, що ви негайно забудете все ненароком почуте вами.

Бланка ствердно кивнула, крадькома розглядаючи Монтіні. В її очах спалахнули ті самі вогники, що про них допіру згадувала Марґарита, порівнюючи її з Геленою. У відповідь юнак кинув на Бланку вбивчий погляд своїх красивих чорних очей і шанобливо вклонився.

— Милостиві пані, я не можу ручатися, що забуду про вашу розмову, та разом з тим запевняю, що ніхто, крім ваших високостей, не примусить мене згадати бодай слово з неї.

Це слід було розуміти так: „Розповісти, я нікому не розповім, проте ніхто не заборонить мені скористатися почутим у власних цілях“.

— Гаразд, — сказала Марґарита, взявши до уваги хитрість Монтіні. — Прошу сідати, пане.

Юнак влаштувався на вказаному наваррською принцесою невисокому табуреті за два кроки від канапи, але при цьому, ніби випадково, сів так, щоб прямісінько перед його очима була принцеса кастільська. Завваживши це, Марґарита нишком усміхнулася.

— Якщо пам’ять не зраджує мене, — озвалася Бланка, перша порушивши мовчанку, — вас звуть Етьєн.

— Так, пані, Етьєн. Правда, відтоді як наша родина отримала спадок і переїхала з Блуа до Русільйона, моє ім’я часто переінакшують на ґалльський лад — Стефано[25]. — Він усміхнувся. — Отож я й сам гаразд не знаю, як мене звуть насправді.

— З власними іменами часом виникає хіба ж така плутанина, — жваво підхопила Бланка, невідь-чому шаріючись. — Наприклад, кастільське Хайме французькою вимовляється Жак, ґалльською та італійською Жакомо, а в біблійному варіанті — Яків. Мій духівник, до речі, ваш тезка, падре Естебан, якось розповідав мені, що Ісуса Христа єврейською звали Єшуа…

Марґарита слухала кузину з дедалі зростаючим подивом. Власне, було б неправдою стверджувати, що Бланка цуралася чоловіків. Вона була дівчина дуже товариська, навіть балакуча, і полюбляла спілкуватися з цікавими людьми, без різниці віку та статі, а розмови про серйозні речі взагалі охочіше вела з чоловіками, які були ближче їй за складом розуму, аніж більшість жінок. Проте зараз у її поведінці відчувалося щось таке, що примусило Марґариту насторожитися. Це „щось“ було на перший погляд незначне, майже непомітне, але надзвичайне важливе.

„Безумовно, він сподобався Бланці, — вирішила Марґарита. — До того ж він застав її зненацька, підслухавши, як вона ділилася зі мною своїми печалями, ніби зустрів її голу на річці. І якщо він не дурень… А він точно не дурень. Он як пряде її очима, кує залізо, поки гаряче, добиває бідолашну. Що ж, недарма кажуть, що кожне лихо не без добра. — Про себе принцеса зітхнула. — Схоже, мені доведеться поступитися ним Бланці. Шкода, звісно, він милий хлопець, і ми з ним могли б дуже приємно порозважатися. Але чого не зробиш для найкращої подруги… А Рікардові, можна сказати, пощастило“.

Тим часом розмова від Ісуса Христа, якого насправді звали Єшуа, звернулася на гоніння перших християн. Принагідно був згаданий імператор Нерон, що в пошуках натхнення звелів підпалити Рим, аби, дивлячись на охоплене вогнем місто, оспівати падіння древньої Трої. Відтак природним чином сплила сама Троя з прекрасною Геленою, авантюрником Парісом та сумнозвісним яблуком незгоди. Тут Марґарита злякалася, що Бланка, чого доброго, візьметься цитувати Овідія чи Верґілія, і квапливо втрутилася — важкий та пишномовний стиль давньоримської поезії наганяв на неї нудьгу.

— Пане де Монтіні, — сказала вона. — У мене таке враження, що ми з вами вже зустрічалися. Може, це тому, що ви дуже схожі на Матільду?

— Не тільки тому, пані, — відповів Етьєн. — Ви й справді могли бачити мене, коли йшли до государя батька вашого.

— Авжеж, згадала. Це було в ґалереї. Ви ще стояли, як укопаний, і навіть не вклонилися мені.

— Ах, пані!- винувато мовив Монтіні. — Всіляко перепрошую за мою неґречність. Але будьте поблажливі до мене. Я був таки приголомшений…

— Чим же ви були приголомшені?

— Вашою красою, пані. Я побачив найчарівнішу в усьому світі жінку після… — Він демонстративно затнувся з таким розгубленим виглядом, ніби з необережності видав свої найпотаємніші думки.