Розділ XVII у якому ми знову зустрічаємося з Бланкою Кастільською

— Ну… щось на зразок цього. Був один план, але я, дурна, відмовилася… Боже, яка я була дурна!

Марґарита уважно подивилась їй в очі.

— І все-таки ти закохана в нього.

Бланка гірко всміхнулася:

— Хіба це має тепер якесь значення? Коли я й кохала Філіпа, то недостатньо сильно, щоб опиратися батьковій волі.

Марґарита заперечно похитала головою:

— Твої міркування надто наївні, кузино. Це в поемах мого бідолашного залицяльника, ґрафа Шампанського, кохання додає людям сили, спонукає їх до героїчних вчинків, а в реальному житті часто-густо буває навпаки. Не виключено, що твої ніжні почуття до Філіпа Аквітанського зіграли з тобою злий жарт, і ти…

— Годі вже, Марґарито, — перебила її Бланка, ледве стримуючи сльози. — Не треба. До чого ці розмови? Однаково минулого не повернеш. Тепер я заміжня, а Філіп… Він просить твоєї руки.

— І ти, либонь, назвеш мене дурною, якщо я відмовлюсь?

— Ні, не назву, — відповіла Бланка і всміхнулася вже не так гірко, як раніше. — Але саме так про тебе подумаю.

Марґарита зайшлася дзвінким сміхом. Услід за нею дозволила собі засміятись і Матільда.

— До речі, пані, — сказала вона, вирішивши, що досі її участь у розмові була занадто пасивна. — Ви знаєте, що сім років тому мій братик служив пажем у дона Філіпа-молодшого?

— Знаю, — кивнула Марґарита. — Здається, я знаю про твого брата все, що знаєш ти.

— А от і ні, пані, ви ще не все знаєте.

— Та невже? — з усмішкою мовила наваррська принцеса. — Це зовсім не годиться. То що ж я про нього не знаю?

— Що він сьогодні приїхав.

— До Памплони?

— Атож, пані. Оце ми були згадали про нього — і він з’явився. Ви навіть не уявляєте, яка я рада! Братик виріс, ще погарнішав…

— І де ж він?

— Донедавна був тут, вірніше, там. — Матільда вказала на трохи прочинені двері, що вели до кімнати чергової фрейліни. — Ми з ним так мило розмовляли, а потім здійнявся весь цей ґвалт, прийшли ви…