Розділ XV Марґарита Наваррська

— Бісова дитина! — схлипуючи, промимрила Марґарита. — Як бовкнеш щось, то хоч стій, хоч падай. Звідки ти взяла, що я збираюся псувати твого Етьєна? Дурниці це все! Чоловіків ніхто навмисно не псує, вони самі по собі псуються, бо їм бракує сили волі, цілісності характеру і звичайнісінької витримки, щоб лишатися порядними, незважаючи на всі спокуси та негаразди, що чекають на них у житті. От мій кузен Александр. У дитинстві, кажуть, був напрочуд милий і лагідний хлопець — а тепер він цинік, інтриґан, безбожник, до того ж звабив рідну сестру… — Тут принцеса перелякано зойкнула й машинально затулила рота долонею, вочевидь, забувши, що сказаного слова назад не повернеш, і цим тільки зрадила себе.

Матільда здригнулась і поглянула на неї з острахом і недовірою. Рожевий рум’янець умить збіг з її щік, обличчя її зблідло.

— Те, що ви сказали, пані, — тремтливим голосом промовила вона, — це правда?

— Ну… загалом… — розгублено пробурмотіла Марґарита, подумки лаючи себе за нестриманість. — Боюся, золотце, ти не так зрозуміла мене. Та і я висловилася невдало. Я хотіла сказати, що Александр намагався звабити сестру. Ти ж бо знаєш, який він негідник. Проте Жоанна не поступилася його ницим домаганням, вона дуже побожна дівчина і розуміє, що це страшний гріх.

Проте Матільда не задовольнилася таким поясненням і заперечно похитала головою.

— Ви брешете, пані, — навпростець заявила вона. — Ви хочете ввести мене в оману. Якби це було так, ви б не затуляли собі рота. Адже скільки разів я чула від вас, що пані Гелена прагне затягти пана Рікарда в своє ліжко, і ще ніколи ви не затуляли собі рота… Ну, чому ви намагаєтеся обдурити мене? Я ж не дурненька і все одно не повірю.

Не витримавши її пильного, допитливого погляду, Марґарита з зітханням опустила очі.

— Та вже ж, — скрушно промовила вона. — Ти не дурненька, це точно. Ти наївна, але не дурна. Це я утнула дурницю, що розгубилася. Мені слід було зразу виправитись — а тепер вже пізно.

— Лишенько! — притиснувши до грудей руки, вигукнула Матільда. — Та їх же чорти в пеклі мордуватимуть!

Марґарита встала з крісла, підійшла до дівчини й поклала руку їй на плече.

— Ну от, знову за чортів. Після спасенних бесід з монсеньйором Франциско тобі всюди чорти ввижаються… Угамуйся, золотце, не бери це близько до серця. До пекла Жоанні ще далеченько, а що стосується Александра, то йому й без того ґарантовані дружні обійми диявола. Швидше, їм обом загрожує пекло на цім світі, якщо їхній вчинок набуде розголосу. Ти мовчатимеш?

— Я мовчатиму… Обіцяю вам… — Матільда мерзлякувато пощулилася. — Це так жахливо! Невже пані Жоанна не розуміє, який це тяжкий гріх?

— Чудово розуміє, можеш не сумніватися. І зараз Жоанна кається, що скоїла його, ось чому вона така побожна останнім часом. До її честі треба сказати, що її розкаяння викликане усвідомленням своєї провини, а не тим, що Бланка викрила її зв’язок з братом — це сталося набагато пізніше. Отож краще молися за порятунок цих грішних душ, а не моєї.

— Я молитимуся… за пані Жоанну.

— А за Александра?

— Ні, не буду. Не хочу. Він зла людина, пані.

Марґарита промовчала. На її ясне чоло набігла похмура тінь, погляд променистих очей потьмянів. У тому, що ґраф Біскайський став запеклим негідником, почасти завинив її батько. Часом, думаючи про це, вона почувала щось схоже на докори сумління: адже якби не зла воля їхнього діда, короля Рікарда, наваррська корона належала б Александрові, і то на цілком законних підставах. Усвідомлення цього неприємного, дражливого факту змушувало Марґариту ще дужче ненавидіти свого кузена.

— Гаразд, — озвалася вона, порушуючи прикру мовчанку. — Піду я до батька. Не варто зловживати його терпінням. Мені повідомили, що він дуже збуджений; мабуть, знову плекає плани щодо мого заміжжя… — Марґарита зітхнула. — А ти, Матільдо, залишайся тут. Коли прийде Бланка, скажи, щоб трохи зачекала, — я швиденько дам відкоша черговому претендентові на мою руку і зразу ж повернуся.