Розділ «LI»

— Немає нiчого.

— Ой, пробачте… Виявляється, забув. Запишiть самi — вiсiм…

Не даючи йому оговтатися, я почав диктувати. Хлопець виявився повним недорiкою, тому що, мацнувши по кишенях, взяв завбачливо подану мою ручку i, склавши пальцi так, як доволi важко уявити нормальнiй людинi, почав писати. Ось де ти заховався…

Вiн рушив сходами догори, а я повернувся-таки ще раз до вестибюлю i, вдавши повний склероз, запитав охоронця:

— Пробачте, е-е… забув прiзвище, хто зi мною говорив? Костянтин…

— Павличенко, — пiдказали менi.

А вiд'їжджаючи вiд офiсу, я вже набирав приймальню Камiнського. Вiдповiла, як i годиться, секретарка.

— Доброго дня! А як менi поговорити з Костянтином Павличенком? Не пiдкажете номер, за яким його можна знайти?

— Павличенко? — здивувалися там. — Та вiн у нас уже не працює.

— Ой, а давно?

— Та вже з пiвроку, напевно…

Ось як! Виходило, Свiтлана забрала свого кавалера на «Мрiю-ТБ» майже одразу. I навмисно, складаючи матерiал про штат Камiнського, не подала його. I на колективнiй фотографiї хлопця також не було. Напевно, вiн i знiмав. Кому ж це робити, як не професiйному оператору?

Ну, звiсно. Ще б… I це означало, що хлопцям моїм доведеться негайно вирушати до Києва. Усiм трьом з мiркувань безпеки, адже такої охорони як я вони не мали.