Розділ «LI»

— Останнiй дзвiнок був два днi тому, — резюмував мiй компаньйон. — А перед тим, ще десять днiв тому. А перед тим, ще два тижнi. Отож резонно думати, що днiв за десять вони зв'яжуться знову. Тодi й з'явиться можливiсть вирахувати мiсце перебування цього номера з точнiстю до… кiлькох десяткiв метрiв.

— Але у мене немає десяти днiв!

«Вуса» лише розвели руками.

Кулаки мої стиснулися самi собою. Чумак без перебiльшення був на вiдстанi протягнутої руки. Протягни i бери! Але для цього потрiбна була одна маленька умова. Ну зовсiм маленька! Щоб вiн увiмкнув телефон. Хоча б на кiлька хвилин! I тодi той, хто сидiв зараз поруч зi мною, долучивши людей на трьох рiзних операторах i створивши таку собi тривимірну систему координат, швидко вираховував мiсце його перебування з точнiстю до кiлькох десяткiв метрiв. Пiсля цього менi залишалось тiльки дiстатися туди.

Та було у цих розрахунках одне «але», i воно гризло мене, змушуючи краятися важкими сумнiвами. Чому Свiтлана практично одразу пiсля мого дзвiнка зiрвалася з мiсця i поїхала до мене? Що це могло означати? Принаймнi те, що вона якимось чином знає про мої справи. Але чому тодi не доїхала, повернувши назад у Гнiдичах, коли до мене залишалось якихось три кiлометри? Якраз у чей час я виїхав до Вишгорода. Так виходило.

А навiщо? Не прибрати ж мене власноруч. Жiнка як-не-як. Та ще й персона моя при такiй охоронi. Дурницi. Але ж поїхала сюди, не куди-будь.

Я їхав додому i намагався прорахувати її дiї у такiй ситуацiї. А що як… що, як за моїм номером також велося спостереження, i Свiтлана таким чином дiзналась, що я розкрив їхнiй секрет? Невже таке можливе? А чому нi, якщо сам я подiбним чином стежив за нею!

Нехай, припустимо. I найлогiчнiшою за таких розкладiв з її боку була б спроба попередити Чумака. Не дати йому увiмкнути телефон! Ось що насамперед мала б зробити Свiтлана, якби дiзналася про мої плани. Тодi, враховуючи, що телефон Чумака постiйно вимкнутий, вона мала б їхати до нього сама, особисто, якщо знає, де вiн перебуває. Не дати увiмкнути йому телефон. Дiйсно, мала б. А поїхала до мене. I не доїхала. Зупинилася за два кроки — у Гнiдичах, саме у той момент, коли i я повернув назад. Отже… кiлька годин тому Чумак був зовсiм поруч зi мною? Тобто, навпаки, я поруч iз ним…

Чому нi?

Дiйсно, чому нi. Але тодi Свiтлана мала б принаймнi вимкнути свої телефони, щоб я не мiг вiдстежувати її шлях. Цього вона не зробила. А може не зробила навмисне, адже я мiг би запiдозрити, що вона здогадалась? До того ж, зовсiм не обов'язково, щоб їздила за мною сама Свiтлана. Це мiг бути її телефон. А виконувати доручення могла зовсiм iнша людина. I тодi менi важко вважати себе у цiй ситуацiї мисливцем, швидше — дичина.

У головi моїй укотре все переплуталося. Але ще нiчого не було втрачено. Нехай навiть тепер я вже далеко. Нiчого. Запах Чумакового слiду однаково мiцнiшав. Вiдчувався скажений запал. Завтра я розроблю докладний план дiй. Умовлю Густавссона з Антонюком почекати ще тиждень, махнувши рукою на усiх решта. Випрошу охорону. А нi, то сховаюся сам. Також умiю. I чекатиму повiдомлення з точними координатами його потаємного мiсця.

А Чумак — от же, буває… Невже вiн i досi там? Кiлька годин тому… Руку протягти…

А наступна думка взагалi розвеселила. Хоч як крути, виходило, що Чумак дiйсно зник у «Бермудах»???

Усе в менi бажало дiяти зараз, не чекаючи завтра. Було ще не пiзно. По черзi набирав телефони своїх замовникiв — усiх, крiм Свiтлани i Камiнського, але нiхто не вiдповiдав. Це виглядало дивно. I облишивши їх, я вирушив до офiсу «Мрiї-ТБ». Дасть Бог, менi пощастить i Свiтлана досi на вулицi Гоголя. I тодi, можливо…

Кинута дуже недоречно фраза, мiцно засiла у головi i не хотiла звiдти вилазити. I не цiкавило мене чи дiйсно могла Свiтлана спати зi своїм телеоператором. Цiкавило дещо iнше. А вiдчуття було таке, наче тицьнув пальцем у небо, розраховуючи влучити.

Звiсно, на роботi її не було. I до примiщень мене не пропустили. Проте дiзнавшись, що розшукую Свiтлану саме я, вiн вийшов до вестибюлю. Високий молодий чоловiк з вусами, який тримав тодi камеру на сходовiй клiтинцi. Пастка, яку розставив я на цього «звiра», була, безсумнівно, примiтивною.

— Пробачте, е-е… Борис, якщо не помиляюся? Ви можете передати це панi Свiтланi вiд мене? — запитав я, передаючи йому запечатану листiвку.

— Костя, — знизав той плечима. — Чому ж нi, передам. А ви їй не телефонували? Зателефонуйте, ви ж маєте номер. Якщо треба, вона пiд'їде просто зараз.

— Нi, це не термiново, — посмiхнувся я. — До речi, мiй номер змiнився. Я записав його просто на листiвцi. Нехай сама набере, якщо вважатиме за потрiбне.

Оператор покрутив у руках чистий бiлий чотирикутник i скривився: