Розділ «ХLVII»

Рука охоронця простяглася йому пiд самий нiс, пред'являючи червонi посвiдчення дещо iншої служби безпеки — однаково розiбрати вiдмiннiсть Венцелю у такому станi виявилося не пiд силу.

— Нi… — ледве вимовив фермер, блiднучи i вiдступаючи назад.

— Василю… — промовив я, пiдiйшовши до них. — Дозвольте, Валентине Гавриловичу, ми з ним знайомi. Вiн усе розповiсть. Не треба зразу, я вас прошу.

— Гаразд, — холодно глянувши на мене, промовив Валентин. — У тебе п'ять хвилин.

А Венцель уже починав хапати ротом повiтря.

— Васю, — сказав я, — слухай мене уважно. Учора знайшли Чумака. Мертвого. Бiльше того, розчленованого. Пiд нiгтями залишки ґрунту з твоєї ферми — експертиза вже встановила.

— Так… я ж… Люди бачили!!! — заволав Венцель.

— Твої люди вже у наручниках i поїхали до слiдчого iзолятора, — в'їдливо вставив Валентин.

— Василю, це правда. Вони дали неправдивi свiдчення. Тобто не зовсiм правдивi. Вони приховали, що ти навмисно створив ситуацiю, коли вони не змогли вiдмовитися. Ти навмисно запросив їх на день i навiть годину вiд'їзду письменника, щоб забезпечити собi алiбi. Навмисно заплатив непомiрну цiну, щоб вони не вiдмовилися вiд роботи. Василю, оформити це — справа кiлькох хвилин. I ти сам знаєш, що це так i було. Послухай мене. Я у цiй справi вже зуби з'їв i розумiю, що ти не вбивав його власноруч. Можливо, навiть для тебе новина, що вiн мертвий. Але ти щось знаєш i приховуєш. I повiр менi… — я, наче вибачаючись, озирнувся на передягнутого охоронця, — пробачте, Валентине Гавриловичу, тож повiр менi, Василю, коли слiдство знову опиниться у глухому кутi, ти підеш цапом-вiдбувайлом. Ти, а не хтось iнший. Якихось варiантiв просто не буде. Адже убивцi Андрiана Чумака мають бути покаранi. Всенародно. Це резонансна справа. Повiр менi — ти усе пiдпишеш i сядеш довiчно за те, чого не робив. А тепер дiй як знаєш, адже я тут не керую.

Сплюнувши спересердя, я вiдiйшов убiк.

— Чекайте, не йдiть, будь ласка! — волав фермер. — Я вас прошу! Я все розповiм! Я Бога духу не винен! Я все скажу, тiльки не забирайте мене!

Це був справжнiй переляк. В очах його з'явилися сльози i не довго думаючи, Венцель бухнув на колiна. Вiд цiєї картини у мене навiть заскимiло у серединi.

— У нас не церква, а служба дещо iншого спрямування, — холодно зауважив Валентин. — I це не допоможе. Ми вас слухаємо. Усе буде протоколюватися на вiдео.

Венцель сидiв за порепаним столом i, хлюпаючи носом, скоромовкою видавав iнформацiю, наче розумiв, що навiть менi не вiдомо, на що тепер iде мiй час — днi, години чи навiть секунди. А цього я дiйсно знати не мiг.

— Вiн… Андрiй… ми тодi також добре приклались. I Андрiй почав бити себе у груди, говорячи, що зараз багатий i у його силах вiддячити менi за гостиннiсть. Я, звiсно, казав, що не треба… Ну, знаєте, як воно по п'янi… А вiн вчепився не на жарт. Ще напередоднi я розповiдав йому про всякi проблеми — дрiбнi та бiльшi… I про кумiв казав. Ну, вчепився вiн — дав грошi. А потiм сказав, що хоче бачити, що справа робиться. Я мусив iти вже до них. А ви питаєте, чому… Вийшло так! А про нього їм взагалi нiчого не казав. Гонорово дав грошi, як свої. А вiн — так… Ну, бачили вони, що вiд'їжджає. Питали хто. Я казав, що старий приятель, мисливець. Ну не знав я, що з ним щось станеться! Ви ж розумiєте — вiн хтозна де швендяв, хтозна з ким спiлкувався! Може, не тiльки менi про багатство розповiдав. Хтось i пiдстерiг!

Ми з Валентином переглянулись.

— Василю, — сказав я, — може, воно так i було, я не знаю. Тiльки… Однаково ти щось недоговорюєш. Я бачу це. Василю, я краще нiж детектор брехнi, повiр менi. I у мене вiд перших годин знайомства з тобою вiдчуття, що ти щось приховуєш. Я вже не займаюся цiєю справою. Бiльш поважна органiзацiя тепер працюватиме з тобою. Там розповiси. I ви, Валентине Гавриловичу, — я повернувся до охоронця, — врахуйте цю мою думку. Щось тут не так. I якщо ти, Василю, не збираєшся говорити нiчого цiкавого, я йду.