Розділ «ХLVII»

— Так… — розвiв руками Петро. — А коли ж… У селi робота зрання починається. До дев'ятої нiхто не вилежується…

— Розумiю, — сказав я. — I все-таки. Чому саме цей день? Як ви домовлялися?

Коли вiн почав, менi здалося, що ось вона, вершина. Вершина гори, на яку нарештi вдалося викотити снiжну груду. Я наче увесь час вiд початку слiдства пхав її, котив, було нелегко, вона облипала новим снiгом i справа ставала ще важчою. Кiлька днiв тому пiдступний кучугур взагалi мало не придушив мене, посунувшись назад. А тепер…

Тепер, коли Петро розкрив рота, менi здалося, що цей удаваний кучугур зробив перший рух уперед пiд власною вагою. Адже мiсцевiсть пiшла донизу. Це був перевал.

— Та вiн такий жмикрут, цей Венцель, яких свiт не бачив! — вiд душi скаржився Петро. — Жмотяра! Хвермер довбаний! Хочеш, щоб тобi хто що робив — плати нормально! А вiн тiльки шукає, хто йому буде за копiйки, за пляшку… Нема тепер дурних. От i ми з кумом сказали — баста! Вiн давно вже думав свiй «Бєларусь» пiд копачку переобладнати. А кум мiй, Андрiй, вiн по тракторах шарить добряче. Ну, Венцель вже два роки i так i сяк… А ви що хочете, щоб з iржавої залiзяки механiзм зробити за пляшку? Ми конкретну цiну назвали — у «зелених». А що? Васька, звiсно, пiшли ви к бiсу. А тут весна iде. Вiн ще клапоть за болотом на десять гектарiв вiдвоював. Ну i довелося розкошелитися.

— I що, зробили? — запитав я.

— Звiсно. Чотири днi длубалися. Вiн грошi наперед дав. Ми iнакше не згодилися б. Тим паче, у кума малу в iнший гуртожиток переселяли, вiн мав їхати ремонт робити.

— I не поїхав, — уточнив я.

— Звiсно, — розвiв руками Петро. — По теперiшнiх часах живi грошi…

— А коли Венцель почав з вами домовлятися?

Це був чи не основний момент для мене.

— Так напередоднi прибiг! Вмазаний! Казав, що на усе згоден, але вже. Завтра. На шосту годину. Так, нiби горить. Я кажу, чоловiче, та у снiг бараболю не садять! Нi — завтра i все. I грошi з собою принiс. Андрiєва Ганька як побачила — всi ремонти вiдклала.

Петро теревенив i обурювався ще довго. Та я його вже не чув. Напередоднi вiд'їзду Чумака Вася Венцель замовив цих двох роботяг для справи, яку не спромогався здiйснити довго. Виклав грошi наперед i призначив їм для зустрiчi годину вiд'їзду письменника. Пiсля чого Петро з кумом гарували у нього в потi чола день i нiч чотири доби, роблячи з iржавого хламу картоплекопачку i забезпечуючи Венцелю алiбi!

Ось у чiм я бачив смисл несподiваної щедростi фермера. Алiбi. Двоє роботяг спостерiгали, як письменник виїхав вiд Венцеля i бiльше не з'явився, а сам Венцель не поїхав його наздоганяти. Власне, це вони й пiдтвердили у своїх показах, коли пiсля моїх успiхiв на «Бермудах» пошуки почалися з новою силою.

Це що ж виходило? Вiдпускаючи Чумака з ферми, Венцель дбав про власне алiбi! Отже, знав, що той зникне! Бiльше того, Василь увляв собi, як шукатимуть таку персону, розумiючи, що коли слiдство докотиться до останнього пункту його перебування, тут перевернуть усе догори ногами.

Я стер пiт з чола i пригадав маловiдомий детектив Карела Чапека, в якому у мiнiстра вкрали архiважливi папери, котрi вiн забрав на зберiгання додому. Полiцiя поставила на вуха пiвкраїни, але усе було марно, i тодi хтось порекомендував йому сiренького детективчика на прiзвище Пiштора, який, оглянувши помешкання мiнiстра, почав перебирати дрiбних злодюг, здатних спокуситися на його льох, де кмiтливий чиновник i сховав документи. Усе банально. Пiштора став героєм, взявши за шкiрку дрiбного «кватирника», що вкрав банку з крупою, а заразом i захованi у нiй документи, врятувавши тим самим країну вiд великих негараздiв. Чи не схожа ситуацiя i тут? Чи не сталося убивство з банальним мотивом, за яким усi намагаються знайти глобальне пiдґрунтя?!

А снiгова куля, яку я зумiв-таки зiштовхнути з гори, дедалi набирала обертiв. Ми посiдали у машини i рвонули на протилежний кiнець села до Андрiя Чижа. I вiн слово у слово повторив покази свого кума, додавши тiльки, що Василь добряче лоханувся зi своєю копачкою, тому що практично за ту ж саму цiну мiг купити на фiрмi з перепродажу сiльгосптехнiки практично нову, того ж бiлоруського виробництва. Чиж дивувався, а я дедалi бiльше усвiдомлював, що нарештi рухаюся у потрiбному напрямку.

А далi наш ескорт вирушив прямим шляхом до ферми Венцеля. Пiдморозило i ми без найменшого побоювання рушили через поля, оскiльки мiсцевiсть я знав добре. А до цього у моєму джипi, оскiльки салон його був чи не удвiчi бiльший за «Туксона», вiдбувся своєрiдний маскарад. Валентин — старший спiвробiтник охоронної фiрми, що дбала про мою безпеку, перебрався у звичайний одяг. З усiєї компанiї охоронцiв його мовнi здiбностi здавалися менi найкращими. Ми загальмували бiля хати фермера.

Венцель буквально втратив дар мови, коли камуфляжнi хлопцi у масках оточили будинок.

— Венцель Василь Миронович? — запитав його Валентин, пiдходячи. — Служба безпеки України. Старший слiдчий Дацишин. Є у будинку люди крiм вас?