Розділ «ХLIII»

— По телефону навряд чи вийде, — зiтхнула вона. — Ми мусимо зустрiтися. Знайди можливiсть.

— Обов'язково. Щось придумаю, але не зараз.

— А якщо… — Олена затнулася на секунду. — Якщо я просто хочу тебе бачити i прошу про це?

— Не зараз, — повторив я пiсля паузи. — Я також хотiв би. Будь ласка, пробач. Коли ми зустрiнемось, ти зрозумiєш, що я мав рацiю.

— Отже… Домiгшись жiнки, ти спромiгся так швидко втратити до неї iнтерес? Оце я мала подумати? — голос її здригнувся.

— Домiгшись жiнки, — i голос мiй звучав напрочуд твердо, — я спромiгся взяти тайм-аут у почуттях до неї, щоб виконати її ж доручення. А що тобi при цьому думати?… То ти ж сама вчила мене про довiру й недовiру.

Усе. Тепер справи. Схоже, час форсувати подiї. Швидко… Швидко усе повернулось не так як хотiлось. Варто було раз помилитися. Прокол iз Замостячкою — i контора Камiнського вже реагує. Тепер стане надзвичайно важко. Сам винен. Прикро.

Ховаючи телефон, я глянув у дзеркала заднього виду. За мною на поряднiй вiдстанi рухалася «дев'яносто дев'ята», яка, здавалося, ранiше вже потрапляла на очi. Знову «здавалося». Що це у нас — початок колективної параної? Тiльки цього бракувало. Проте я натиснув добряче на газ. Ким би вони не були, а вiдстали одразу. Отже, «лiвi». Хоча… що могла ця колимага проти такого «звiра», в якому сидiв я?