Розділ «ХLIII»

Чорт забирай!

Бiльше я не мав що сказати. Не спрацювали у даному випадку мисливськi стереотипи. Дичину потрiбно вистежувати так, щоб вона при цьому не могла вистежити тебе. Що ж, тепер краяти себе можна до нестями. А поїзд пiшов.

Бiльше у Нiкополi робити нiчого, i я рушив назад. Чимшвидше. Тiльки на пiвдорозi мене зупинив дзвiнок Павла.

— Ловiть, Петровичу, — не приховуючи задоволення, сказав вiн. — Є передача. У вашiй електроннiй скриньцi.

Починало сутенiти i я зупинив машину на стоянцi автокемпiнгу. Номер був поганенький, проте тут менi нiхто завадить. А нетерпець дiставав по повнiй, заважаючи їхати. Замовивши вечерю, я вставив iнтернетну картку i заглибився у комп'ютер.

Передача була геть зовсiм «нульовою». Примiтив, злiплений абияк i розрахований на дешевi емоцiї найменш вибагливої частини аудиторiї. Проблеми нещасної Ганни Замостячки роздувалися, перекручувалися неймовiрним чином i «пережовувалися» зi смаком. Я дивився, намагаючись не пропустити нiчого. А новий ведучий програми пробував грати у детектива.

«Зараз я продемонструю вам доказ, який iлюструє те, як велася справа про убивство єгеря Василя Замостяка, самотнього борця за правду» — так розповiв наступник Свiтлани Степан Бобрик, надаючи таємничої урочистостi власному виразу обличчя. Серйозний зуб потрiбно мати на Свiтлану, щоб замiнити її таким нездарою.

«Як ви гадаєте, як мають виглядати зробленi з паперу документи людини, котра бiльше доби пролежала на днi рiки? Уявили? А тепер я вам покажу, як виглядають його робочi посвiдчення, що були начебто знайденi при ньому i якi за годину до загибелi вiн показував рибалкам, що говорить про те, що посвiдчення були при ньому, а не, скажiмо, лежали вдома».

Пiсля цього на екранi крупним планом з'явилося єгерське посвiдчення i мисливський квиток Замостяка. Далi я вже не слухав, що плiв цей розумник. Воно не мало значення для мене не лише тому, що я не займався розслiдуванням цiєї справи. Висновки нового ведучого взагалi не витримували критики. Практично усi мисливцi та рибалки, які постiйно бувають на водi, носять документи у мiшечках, конвертах з матерiалу, який не промокає, адже можливiсть несподiвано «викупатися» є завжди, а замiна документiв — це клопiт i зайвi грошi.

Так чинять простi, звичайнi мисливцi. А що вже казати про дрiбного чиновника за фахом i великого кляузника за покликом душi Василя Замостяка! У такого кожен папiрець завжди на мiсцi, а цей конверт вiн мав би ще й герметизувати смужкою скотчу або ще якось. Тому i плiв цiлковиту нiсенiтницю новоявлений ведучий рубрики пан Бобрик.

Та головне сталося. Я зупинив на екранi кадр i роздивлявся посвiдчення Замостяка, яке на момент зйомки, вочевидь, було у студiї. Упiзнавав я й ще деякi документи загиблого, якi потiм бачив у квартирi Ганни Замостячки. Вони повернулися туди. Мисливський квиток — нi. I тепер я мав повне право вважати, що команда Камiнського або хтось iз неї використали його у власних цiлях.

Я мучив комп'ютер, не давав спати хлопцям ще зо три години, i влiгся лише тодi, коли відчув, що ризикую прокинутися невиспаним. Але ще один потрiбний факт менi вдалося встановити остаточно. На час створення передачi про Замостяка, в той день, коли знiмальна група переступила порiг його бiлоцеркiвської квартири, Свiтлана вже не працювала на НТI. Була звiльнена. Справи прийняв вищезгаданий Бобрик. Отже, питати про «бермудськi» фокуси я мав тiльки з Камiнського.

Зранку довелось видiлити годину, аби виспатись i не долати довгу дорогу з «квадратними» очима. А щойно я виїхав, пролунав дзвiнок вiд Сергiя.

— Петровичу, будьте обережнi, — без вступу промовив той.

— Що означає обережнi? — не зрозумiв я. — Що сталося?

— Схоже, мене пасуть, — стурбовано пояснив Сергiй. — Гадаю, це була спроба нападу.

— Чого ти «схоже» та «гадаю», — не витримав я. — Якщо спроба нападу, то це має бути очевидно!

— Вийшов зранку вашого друга вигуляти, — терпляче пояснював Сергiй. — Вулицi порожнi. А тут двоє хлопцiв i не будь-куди, а у моєму напрямку. Прямiсiнько до мене. Так, нiби скверу мало. У мене, як ви кажете, iнтуїцiя спрацювала…

Я слухав його розповiдь i вагався, як її сприйняти. Вiдчувши небезпеку, Сергiй витяг пiстолет. А коли вони зупинились i цiлком резонно запитали «мужик, ти що, дурний?», вистрiлив у повiтря. Покрутивши пальцями бiля скронь, обидва позадкували, але Сергiй присягався, що начебто у рукавi одного бачив контури чогось на кшталт бити.

— Тепер сам не знаю, що й думати, — закiнчив мiй помiчник.