Розділ «ХLIII»

Дiйсно, ситуацiя, з одного боку, виглядала власноруч створеною. Здалося, бачте. Але з iншого — Сергiй не був новачком i я не раз у цьому переконувався. У недалекому минулому працiвник спецпiдроздiлу з досвiдом, нехай не дуже великим, але практичної роботи. Та й потiм, що робити зранку на безлюдних вулицях двом хлопцям? I чого наближатися до людини, яка вигулює пса? Сергiй також пригадав, наче помiтив перед цим машину, яка стояла у провулку.

— Сиди вдома, зустрiнемось, — занепокоєно промовив я. — Хлопцiв попередь. I будь сам обережний. Не менi тебе вчити.

Ось вони, прорахунки, тепер вилазитимуть боком.

А на екранi телефона вже свiтився номер Олени. Що це — панiка? Що це я роблю? Та випадок, зовсiм нещодавнiй, коли я так i не встиг сказати, щоб була обережною, одразу спав на думку, розштовхавши все iнше. Це насамперед. Усе решта — потiм. Взагалi усе, i навiть пошуки самого Чумака.

Я тримав у руцi телефон i слухав гудки, усвiдомлюючи, що подолав те, за що журила мене ця жiнка: нездатнiсть повiрити повнiстю. «Що ж, ти домоглася свого. Я вiрю тобi». У такому станi людина перед тим, кому вiрить, абсолютно беззахисна, i якщо раптом… Нi, яка може бути мова про «раптом», якщо вважаєш, що повiрив повнiстю? А моє «раптом» все-таки сидить десь там, заховавшись на задньому планi. Отже, виходить, все-таки не повнiстю… Та за будь-яких умов я примудрився поставити особисте понад роботою. I це колись обов'язково має вилiзти боком. Таке вiдчуття не полишало мене.

— У тебе все гаразд?

— Так, — вiдповiла вона. — А чому питаєш? Ти ж телефонував годину тому i усе було гаразд. Що сталося?

— Нiчого. Просто всякi думки. Пообiцяй менi, що будеш обережною. Я вимагаю цього. Не вiдчиняй незнайомим i взагалi думай, що робиш.

— Ти забув, у нас пiд'їзд зачиняється, камера i охоронець на дверях.

— Не забув, — терпляче повторив я. — Але будь обережною. Менi неспокiйно.

— А ти сам? — перервала вона. — Якщо ти за годину пiсля останнього дзвiнка телефонуєш з такого приводу, все-таки щось сталось. I у мене бiльше приводiв хвилюватися за тебе.

— Нiчого, — зiтхнув я. — Хлопцям здалось, що їх пасуть. Усе.

— Це тривожить мене, — подумавши промовила вона. — Толю, заїдь до мене, як тiльки зможеш. Будь ласка.

— Не хотiлося б у цiй ситуацiї привертати зайву увагу до тебе. А раптом дiйсно пасуть?

— Тодi заїдь до салону. Я ж твоя клiєнтка! Що такого?

— Нi, почекай. Дай я спочатку переконаюсь. А що сталося?

— Нам потрiбно поговорити.

— У справi? — у мене все похололо. — Ти маєш що сказати? Ти щось приховувала?

— Нi! — поквапилася заперечити Олена. — Тобi вiчно буде це маритися? Толю, скiльки можна? У справi, але не те, що ти знову подумав. Просто деякi мої iдеї.

— Тодi давай по телефону.