Розділ «ХIII»

— «Рембо», — нiяково знизав плечима вищий.

— Як?!

— «Рембо», — пiдтвердив iнший. — Ми як у п'ятий перейшли, то вiн уже був «Рембо».

— А за якi такi заслуги? — здивувався я. — Зазвичай вчителям дають образливi прiзвиська, щоб посмiятися. А тут раптом…

— Еге, хотiв би я побачити того, хто з нього посмiявся, — скривився нижчий, викидаючи недопалок. — Вiн часом до фiзрука нашого — Цвяха — приходить у футбол пограти. Колись i з нами грав. Потiм мокру футболку скинув — ви б бачили…

— Рембо, одним словом… — похитав головою другий.

— А колись, на День учителя у Цвяха в каптьорi засiли вони. Ну, ще пару вчителiв прийшли — мужикiв. Ну, ми ж розумiємо, банячити. Усi ж люди… Це вони думають, що ми не доганяємо. Навiть спортзалу повнiстю зачинили. А потiм чуємо — стукiт якийсь, гупання… Думали, вони у футбол почали. А там, я вам скажу… Он пацани у щiлину дивилися. Справжнiй рукопашний бiй. На рiвнi спецназу. Ви бачили б, якi прийомчики вiн на фiзруковi показував!

Ситуацiя вимальовувалася дедалi цiкавiша. I коли пiшли хлопцi, я вже не мав жодного сумнiву, що завтра о дванадцятiй Андрiйович пiдтвердить iдентичнiсть ґрунтової сумiшi зi шкiльної теплицi та оранжереї панi Олени, у яких росли однаковi китайськi тюльпани, напевно, єдинi в усьому мiстi. Власне, так i сталося. А ще ранiше, за годину до дзвiнка мого колишнього начальника, доцент Бруневич пiдтвердить iдентичнiсть кишкового епiтелiю з привезених мною випорожнень київських крокодилiв зi злiпкам, знайденими у добривах теплицi квiткового салону.

Цього ще не сталося, проте у мене без сумнiвiв уже зараз був пiдозрюваний, що упродовж довгого часу, який передував зникненню Чумака, тримався iнкогнiто поблизу його дружини. Бiльше того, сама Олена ретельно дбала про його iнкогнiто, адже iм'я цiєї людини не фiгурувало у жодному протоколi, хоча їй не раз доводилося називати коло своїх знайомих i друзiв. Купу питань пiзнiше поставив i я — таких, що вона мала б назвати цю людину. Якби не дбала про збереження таємницi.

«Казало ж я тобi… — промовило повчально моє перше Я другому. — Не лiзь. Не заважай. Пролетiли б по повнiй програмi».

Вiн все-таки з'явився. Середнього зросту, приземкуватий чоловiк у звичайнiй далеко не новiй куртцi, в окулярах i з портфелем. Витяг ключi вiд теплицi i намiрився до замка. У цей самий час кiлька разiв нечутно клацнула моя обладнана потужним зумом камера. Вiдчиняючи дверi, він повернув голову в мій бік. Он як тепер завертало моє розслiдування. Лоханулися мої колишнi колеги, повiривши, що бiля такої жiнки може не бути когось у нiй зацiкавленого. Когось, здатного на серйознi речi. Адже «Рембо» здатний на все.