Розділ «ХIII»

— Звiдки ж я знаю? — знизав плечима Геннадiй. — Вiн наказує — я виконую. Я хто — робочий.

— I…

— Мiсяць скидав в одне мiсце, потiм дивлюся — немає, забрали. А! Казав, що це на якесь спецiальне добриво!

Ми уточнили термiни. Усе спiвпадало. Крокодилячi випорожнення почали збирати акурат пiсля повернення пересувного терарiума вiд нас до Києва. Збирали один раз. Усе.

— А хто вiн — ваш Хома? Звiдки?

— От чого вже не знаю, того не знаю.

Я пiдвiвся i заходив бiля столика, за яким ми сидiли. Бiс би його забрав! Менi термiново потрiбно було знати хто вiн, цей Хома, звiдки взявся i кому вiддав крокодилячi випорожнення. Як же усе складалося! Було вiдчуття, що я зловив у повнiй темрявi якусь нитку i тягну її щосили, навiть не уявляючи, куди вона веде.

Завкадрами Київського зоопарку була «залiзна жiнка», вона не захотiла навiть говорити зi мною. «Прошу дуже, — сказала вона, — ведiть ваших слiдчих i тодi подивимось. А з вами я не хочу мати найменшої справи». I знову усе зробили грошi. Я справно платив i отримував те, що лягало, наче мозаїка у належнi мiсця. Олександр Петрович Хома народився у нашому мiстi! Там же закiнчив педунiверситет за фахом «бiологiя», працював кiлька рокiв учителем у шiстнадцятiй школi, згодом знайшов роботу до душi i переїхав до Києва.

Машина мого слiдства набирала обертiв. I менi так кортiло просто зараз зустрiтися з цiєю людиною! Та я розумiв, що робити цього не можна. Надто близько пiдiйшов я до «звiра», якого вистежував. У рептилiй гострий слух. Тут лише один необережний крок, хруснути гiлкою i…

— Додому, — сказав я, всiдаючись на пасажирське мiсце i ховаючи полiетиленовий пакуночок з «цiнним» вмiстом. — Їдемо швидше. Але вiдчуваю, до столицi нам ще доведеться повертатися.

Сергiй тiльки розвiв руками, рушаючи з мiсця. А вже о третiй годинi машина заїхала у двiр шiстнадцятої школи. Педунiверситет — величезна структура i шукати кiнцiв у нiй було б вiдповiдно важче. Тому почали зi школи. Директора у кабiнетi не було, секретарка повiдомила, що вiн зараз на вiдкритому уроцi фiзкультури, пояснивши маршрут до спортзали. Сама вона посiла це мiсце нещодавно i нiякого Хоми не пам'ятала. Директор працював у школi з незапам'ятних часiв i у нас з'явився шанс дiстати потрiбну iнформацiю.

Вийшовши через головний вхiд, ми з Сергiєм обiйшли крило будiвлi i на задньому дворi нашому погляду вiдкрилася шкiльна оранжерея, прибудована одним боком до стiни. Ноги мої зупинилися самi, а потiм понесли туди. Далеко не кожна школа мала таку споруду. Дверi теплицi не були щiльно зачиненi i звiдти тягся шланг, чувся дзюркiт води. Там хтось був. Зiбравшись з духом, я увiйшов.

Жiнка у чорному робочому халатi наливала воду шлангом у дiжу. Їй допомагали троє учнiв, пiдставляючи для заповнення ще й пластмасовi канiстри.

— Води не буде? — замiсть привiтання видав я, зав'язуючи розмову.

— Труби вiд завтра мiнятимуть, — як нi в чому не бувало пояснила жiнка. — А вони ж як почнуть, то на тиждень обов'язково розтягнуть.

— Спiвчуваю. Доброго дня. А де Iван Семенович? Казали, сюди пiшов…

— Нi, тут не було, — похитала головою жiнка, може на «трудовому» у майстернях? Або у спортзалi.

Не потрiбно було нишпорити по усiй оранжереї, аби побачити це. Вони росли у найдальшому вiд дверей кутi на маленькiй клумбочцi, проте «свiтили» звiдти на цiлу теплицю. Китайськi тюльпани! Тi, яких мої помiчники за два днi пошукiв не знайшли бiльше нiде.

— Ох, якi… — цiлком щиро вихопилося у мене. — Ох, не бачив ще такого… Дозвольте? Я торiк також у своїй школi оранжерею збудував. Ну, молодцi…

— А ви…