Розділ «ХIII»

— Директор двадцять восьмої. Прокопенко, — без докорiв сумлiння брехав я, не замислюючись про наслiдки. — Це хто ж у вас такi вирощує?

— А це ботанiк наш, Веселовський, Iгор Тарасович. Знаєте його?

— Нi, не мав честi. На жаль. Це ж китайський тюльпан! Я, взагалi, також бiолог. А є зараз Iгор Тарасович?

— Нi, сьогоднi вихiдний, не має урокiв. Але за годину буде. Гурток вестиме. Отут в оранжереї.

— Хмм… Iгор Тарасович… Послухайте, а це не той, що кажуть, десь за кордоном працював, а тепер…

— Нi, не той, — посмiхнулася жiнка. — Iгор Тарасович завжди працював у нас. От як закiнчив педунiверситет, так зi школи нiкуди не вiдлучався. Один з найулюбленiших вчителів. Ботанiка, зоологiя. Ви б чули як вiн уроки веде! Найбiльшi двоєшники з роззявленими ротами сидять.

— Знаєте, хотiв директора вашого побачити i їхати, але обов'язково дочекаюся i познайомлюся з Iгорем, — пообiцяв я. — А де вiн розжився цим дивом?

— А вони вже давного у нього, — кивнула працiвниця у бiк квiтiв.

— Я чула, що сам вивiв. Вiн у нас взагалi-то член якоїсь там асоцiацiї квiткарiв, здається, навiть мiжнародної. На симпозіуми їздить. Та що я вам розповiдаю — Iгор Тарасович з'явиться за якихось пiвгодини.

Захоплено торкнувшись рукою листя одного з тюльпанiв, я непомiтно зачерпнув рукою ґрунт з клумби. Вiдчувалося, що у кишенi моїй зараз лежить найцiннiше з усього, що колись там бувало.

Машина, скреготнувши колесами, вiд'їхала. Сергiй вiз субстрат з клумби пряменько до лабораторiї Андрiйовича, а менi довелося сховатися неподалiк. У кущах, де зазвичай курили школярi. Маса недопалкiв у пожухлiй травi не примушувала особливо напружувати дедукцiю. Жiнка, що доглядала парник, зачинила дверi i пiшла. Отже, той, хто мав з'явитися невдовзi, вiдiмкне їх своїм ключем. Це означатиме, що вiн той, кого я шукаю.

Кроки почулися з iншого боку, а потiм стишенi голоси. Двоє старшокласникiв, накивавши п'ятами з останнього уроку, iшли курити. Вони виглядали надто заклопотаними якимись своїми тiнейджерськими проблемами, щоб помiтити у кущах мисливця, одна з основних навичок якого — умiння ховатись. Дискусiя мiж пiдлiтками ставала дедалi гарячiшою, лексикон багатшим, коли я вийшов зi схову. Обоє миттєво замовкли i злякано глянули на мене.

— Вiтаю, хлопцi, — якомога байдужiше промовив я. — Давайте разом покуримо. Пригостiть.

Їхнi погляди стали ще пiдозрiлiшими i хлопцi вже подумували, а чи не дременути подалi вiд халепи.

— Самi зшибали… — буркнув нижчий.

— Розумiю. Але я заплачу. Купите потiм собi скiльки треба. А менi одну.

З показним кряхтiнням я всiвся на якусь дровиняку. Це мало означати, що не збираюся кидатися i бiгти за ними. Вони зрозумiли. Нижчий, повагавшись, витяг з кишенi цигарку i дав менi.

— Дякую, не жаднi, бачу. Я взагалi-то не палю. Поговорити треба, хлопцi. Ось, гляньте.

Довго i зацiкавлено вони вичитували скупi вiдомостi з посвiдчення приватного детектива, аж поки той самий, прудкiший, промовив:

— А ми думали це тiльки за бугром, у нас ще немає.