Розділ «38»

Суддя глипнув на стінний годинник.

— У тебе щось із годинником, — усміхнувся до Зоряни.

— Та ні, — мовила спокійно вона. — Начебто все за київським часом.

Ярема рвучко підняв руку і подивився на свого золотого.

— Ти хочеш сказати... — не договорив.

— Що ти розглядав картину цілу годину, — розвіяла дитячі наївні сумніви спантеличеного Яреми Зоряна. — Тому, якщо звернути увагу на застиглий борщ і на твій годинний застиглий погляд на... картині, дозволю собі спрогнозувати, що на серйозність нашої розмови вплине щось, пов'язане з картиною... І може, я, нарешті, зрозумію, чому ця клята картина не давала стільки часу мені спокійно жити...

Ярема полегшено видихнув. Завдяки передбачливості Зоряни відпала потреба пояснювати їй про важливість для нього нинішньої відвертої розмови. А про те, що вона буде відвертою, він вирішив, щойно... Не можна ціле життя всіх підозрювати. Мусить бути хтось, кому треба довіритись... Кому треба висповідатись і пожалітись навіть такому сильному чоловікові, як він...

Доля змусила Зоряну купити саме цю картину, щоб дати зрозуміти завжди недовірливому Яремі, хто його друг... З ким можна вибороти «справедливість»... Ще б доля підказала, де взяти для Зоряни додаткову душу. Щоб вони могли з нею жити вічно... Про це варто помізкувати... Але згодом... Опісля серйозної розмови...

— Можеш не турбуватися про ввічливість. Я зрозумію, — почала Зоряна. — Є речі в житті, які треба просто знати, бо інакше постійні здогади перетворять тебе у злобливого невротика, якого всі сахатимуться...

Ярема уважно слухав, не полишаючи спроби вникати не лишень у слова диво-жінки, але і в емоції. Зоряна зробила паузу. Їй теж був потрібен час, щоб правильно розпочати наступний абзац... А те, що жінка має що уточнити, було ясно як білий день.

— Я щойно говорила про себе. Адже я зліпила себе сама. Затратила дуже багато зусиль. Пожертвувала рідними. Зрадила у собі матір. А час іде... Я не впевнена, що те, що я маю, вартує того, що я втратила... — Зоряна закінчила. Її погляд був мудрий, проникливий і серйозний. Ніякого розчулення, жалю... Зоряна не піддавалася читанню — вся була зашифрована невідомим творцем, що змайстрував таке диво, щоб чоловіки мучилися, а Ярема тішився... Бо диво належало Лавникові...

Суддя вкотре збентежився. Щось із ним не те... Не клеяться в голові думки, які завжди заздалегідь знаходили одна одну, ставали в чергу, щоб потішити свого повелителя правильним рішенням. Дивні збіги все переплутували. Спочатку Ярема потрапляє у шестигранник, який ховається в підземеллі над Зоряниним рестораном, потім натрапляє на картину, на якій намальований, фактично, він, згодом силоміць вплутує диво-жінку у відверту розмову, вона відповідає взаємністю, а в кінцевому результаті виходить, що він має на увазі свою «вічну» місію, а вона, наївна, хоче раз і назавжди розібратися зі своєю місією земною... Вона хоче жіночого щастя, смішненька!.. Він теж не проти чоловічого, але... Душа на роди не поділяється... Тому спочатку треба вирішити всі справи з нею... Нічого не вдієш, так є. На землі тіло без душі — прах. А душа без тіла?.. Це питання, на яке Яремі найближчих років сто принаймні відповіді знати не хотілося б... Бо він тільки-тільки почав жити. По-справжньому. Відчуваючи втіху від усього, що творить. Творить — ключове слово. І у ньому — сила!..

Зоряна хоче серйозно поговорити про їхні стосунки!.. Як тепер їй пояснити, щоб не образити, що стосунки для нього — дуже важливо, але є важливіше?!. Спочатку треба довести до перемоги справу, завдяки їй він є тим, ким є... Ким вона його знає і кохає...

Мить творила вічність. Лавник не був би суддею з іменем і вибраним «місіонером», якби того не заслужив своїм умінням бути переможцем. Навіть у програшній ситуації.

— Дійсно, кохана, — почав він урочисто, — я хочу серйозно поговорити про наші стосунки. Не буду ходити манівцями, тим паче, що обхідні шляхи тебе не приваблюють. Тому... Я хочу з тобою одружитися і мати дітей! — випалив Ярема Сильвестрович і запишався собою.

— Я згодна, — сказала спокійно Зоряна. Інший чоловік би точно образився, бо не було традиційних сплескувань у долоні, здивувань, захоплень, охкань, обнімань, довгих поцілунків із засльозеними очима та уривчастим диханням... Тільки не Ярема! Бо він уловив легкий рум'янець на її обличчі, що вартував океани емоцій, і ніжний спалах її таємничих очей...

— З мене... обручка... — натякнув суддя.

— Сподіваюсь, — усміхнулася диво-жінка. І вистрелила Яремі в лоб: — А тепер, Яремо, питай, що тебе хвилює. Без маскувань. Як своїй нареченій. Я тебе не тільки бачу. І не тільки чую. Я тебе відчуваю... Так що — вперед...

Виходу у Лавника не було. Правильніше, вихід у нього був. Один. Правильний. Запитати. І він, як мудрий чоловік, ним скористався.

— Хто власник комплексу?