Розділ «21»

Марі гепала в двері, як навіжена. Нарешті не витримала і вийшла сусідка:

— Чого товчеш? Не бачиш — замкнено? — глянула на Марі так, наче хотіла спопелити.

— Бо він — там!.. — у Марі на очах з'явилися сльози. Підкрадалася паніка. — Пані Стефо, я розумію, що ви мене не любите, але я йому не ворог... З ним щось сталося! Поможіть!.. — благала всезнаючу стару.

Пані Стефа подобрішала. Не така та фурія вже й противна, раз знає, як її звати, — подумала.

— Він дійсно не виходив, — сказала. — Бо я би знала... А може, ти, дитинко, вже так йому збридла, що він від тебе ховається? — заглядала в очі дівчині.

— Ні! Ні, пані Стефо! — волала Марі. — Він мені недавно телефонував. Казав, що... пропадає...

Сусідка за своє життя надивилася «артистів» на всі смаки. Схоже, ця ревла щиро.

— То чого ти мовчиш, дурня! — налетіла на Марі пані Стефа. — Сказала би зразу, а не мимрила! — і сусідка зникла у своїй квартирі, бо...

Бо в кого ж, як не у неї, був запасний ключ від Левових дверей!

Коли скрипів замок, Марі молила Бога, щоб Лев не замкнувся ще й на дверного ланцюжка. Сусідка ввалилася в двері, наче спецназівець з групи захоплення. Змітала все на своєму шляху. Перекинула прасувальну дошку. Праска полетіла у велике настінне дзеркало і лишила на ньому величезне павутиння. Павук висів на абажурі і скоса позирав на своє нове помешкання, від якого несло холодом. Пані Стефа нічого не помічала, вона мала мету — знайти Лева. Марі дивувалася рішучості старої і навіть встигла подумати, що з неї треба брати приклад.

Лев був на підлозі: блідий, як смерть, очі відкриті, нестямний переляканий погляд. Марі кинулася до нього. Безрукий лежав, як колода, не рухався. Він не міг розтулити рота — живими були лише очі. Марі намагалася його розворушити, але марно.

— Його паралізувало, хіба не бачиш? — сказала пані Стефа. — Перестань ним торсати, може, його болить...

Марі якусь хвилину тримала себе в руках, а потім розридалася на піввулиці.

— Чого ти ревеш? — злилася стара. — Бачиш, очима кліпає. Став йому запитання — «так» або «ні» — він відкліпне.

— Тут хтось був? — запитала Марі те, що її найбільше хвилювало. Вона ж тепер знала, що стіни і двері — це захист помешкання від таких безпомічних, як вона. Бо є спеціалісти, для яких фізичних перешкод не існує!..

Очі Лева забігали праворуч-ліворуч. Він явно давав відповідь, що ні. Марі перепитала, щоб переконатись, і полегшено видихнула.

— Я в шоку від тих молодих, — просто лікувала пані Стефа. — Сама цілувала закриті двері, а тепер питає, чи хто був? — Я зараз прийду, — сказала і зникла в коридорі.

Марі не знала, що робити. Гладила Лева по голові і чекала сусідку, як спасіння. Мимоволі притулилася до нього щокою, потім поцілувала в лоб.

Лев заплакав. Вона ніжно втерла йому сльози.