Розділ «22»

Ярема Сильвестрович повернувся зі Львова задоволений, як слон. Він успішно виконав надважливу роботу, з якою так якісно не впорались би навіть полчища Лизунів, готових на все заради збереження свого приперченого заду. Він вивідав, що тільки можна, і так уміло знешкодив потенційну загрозу, що від екстазу аж дух запирало. Навіть сам він, Лавник, дотепер не знав, якою силою володіє! Кайф!..

Але втому відчував сильно, бо енергії витратив стільки, що нею можна було обігріти цілий хутір Кернички, ще й по трубопроводу експортувати в сусідні Липники.

Суддя вийшов з машини. Морозяне повітря розпирало груди. Він оминув дачні ворота і стежкою посунув до лісу. Сніг був нерозчищений, Лавник грузнув у ньому ледь не по коліна, переступав вайлувато, як ведмідь, пер, аж парувало з нього. Але, на диво, не злився. Бо досі смакував, як уміло розправився з цією привабливою сучкою... Енергійна, горда, з убивчим поглядом, зваблива чортиця, як вона згодом тремтіла... Повна капітуляція!..

Ліс привітав суддю шурхотом гілок, містичним шепотінням й апетитним запахом, що хвилями лоскотав його ніздрі. Ярема Сильвестрович принюхався, уловив, звідки смакота доноситься, і посунув назад.

Сів у машину. Наказав водію їхати. Прямо. Виїхали на трасу «Київ — Чоп».

— Не спіши, — сказав водієві-охоронцю, глибоко вдихаючи через ніс, — бо втрачу пункт призначення.

Кілометрів через чотири повернули на вузьку нечищену дорогу з численними вибоїнами. Якби не сніг, що трохи позалатував ями, не проїхали б — навіть джип міг застряти на такій диво-трасі, яку можна використовувати хіба що для випробування спецтехніки. Дуже надійної при тому...

Годину диркали до загородженої бетонним парканом території, що скидалася на колишню військову частину. Перед масивною брамою зупинилися. Ліворуч на стіні одна над одною висіло дві таблички. На новій, що вище, написано «М'ясокомбінат», на пошарпаній, нижче — «Бойня».

— Приїхали, — сказав шеф. — Розвертайся і чекай.

Суддя на прохідній показав посвідчення, йому козирнув масивний охоронець в уніформі — і знову ніяких ознак життя.

Водій не встиг доїсти булочку, як Лавник повернувся. Він був бадьорий, губи червоніли, як маки. Шофер завів авто і витріщився на шефа.

— Що ти на мене вилупився? Невже гадаєш, що я кров пив? — запитав суддя, єхидно посміхаючись.

— Ні, — замахав головою водій. Він так уперто відганяв свої грішні думки, що з переляку включив задню передачу і з усього дуру врізався у бетонну огорожу.

Водій вибіг з авто, подивився на понівечений зад машини і ухопився з жаху за голову. Він за все життя стільки не заробив, скільки коштуватиме ремонт. Повернувся в авто, приречено сів за кермо.

Шеф був спокійний, як удав. Облизував губи.

— Якщо ти не будеш мене боятися, — прицмокнув, — не будеш хитрувати, а будеш мовчати — ти будеш жити, — пояснив. — Утямив?

— Угу, — відповів водій. Усе наче рукою зняло. І він поклявся, не таячи своїх думок, що вмре за шефа, якщо треба, і буде йому вірним псом до скону...

Розчервонілий Ярема Сильвестрович блаженно подрімував. Що таке купа металу у порівнянні з життям, яке за тебе ладні віддати?.. Добровільно, без примусу, просто так... І лише тому, що ти — сильний!..

— Ремонт за мій рахунок, — сказав Лавник не розплющуючи очей. І відчув, що добро робити теж дуже-дуже приємно. А хіба він міг би робити добро, якби не був сильний? Що може віддати слабак? Хіба злидні. Але їх у слабака теж ніхто не візьме, бо вони такі самі безсилі, як його господар.